Досьє

Особливості національної правди

ВОРОНА І ЦЕЛОФАН

СТАНЬМО, БРАТТЯ!

Сьогодні, 1 квітня, у День сміху,  на «Перці…» дебютує новий блогер. Хоча початківцем, та ще й у журналістиці чи сатирі, Олега Потурая назвати не можна. Він є визнаним на Волині фейлетоністом, а віднедавна навіть удостоївся честі стати «офіційним» письменником. А все починалось з малого…

ПУГОЛОВОК

Післявиборча (2010 року) байка

У водоймі з’явився пуголовок. На ньому військова амуніція кольору хакі, поруч – бойові знамена і зграйка якоїсь дрібної незрозумілої живності, що вдавала з себе армію в бойовому поході.

– Я прийшов навести порядок! – оголосив пуголовок писклявим голоском з командирськими нотками. – Тепер у нашій водоймі не буде жодного безчинства! Настане пора і я притягну до суворої відповідальності кожного, хто схоче когось з’їсти чи бодай вкусити!

Усе риб’яче плем’я згромадилося до купи, почувши цю дивовижну заяву. Найближче підпливла величезна щука, здивовано розчепірила пащу, з якої стриміли гострі, як голки, зуби.

– А тебе, – пуголовок грізно націлив на щуку пальчика, – я приведу до порядку поперед усіх! Я тебе знищу!

Ці слова хижачку вразили наповал. Шокована почутим, вона захлинулася звичайною водою і, втративши свідомість, завалилася на бік.

– Геть звідси, жалюгідна нікчемо! – пуголовок переможно ткнув пальчиком непорушну щуку. Відтак обернувся до чималенького окуня, що теж опинився поблизу.

– Тебе ж, драпіжнику, – гукнув до нього, – я запроторю за ґрати. Саме там тобі місце. Настане пора!

Окунь хотів було належним чином відреагувати на погрози зухвальця, та зопалу заплутався у мереживі водоростей і, пов’язаний ними, затих.

– Ой, та він справді всемогутній... – зашепотіли поміж собою мешканці водяного плеса. – Гляньте, як він легко поквитався і зі щукою, і з окунем...

– Когось дуже знайомого він мені нагадує, – проплямкав, визираючи з мулу, жирний карась. – Ця його рання лисина, ці лупаті очі... А чи він не з племені...

– Ти облиш цей мулистий антижабізм! – гнівно гукнув на нього пуголовок. – Я не потерплю найменшої дискримінації за національністю. Ось настане пора!

Тут до пуголовка підпливли дві молоденькі цікаві плотвички.

– Скажіть, будь ласка, шановний пане пуголовку, – звернулися вони до нього, – а в чому полягатиме той новий порядок, який ви маєте намір встановити в нашій водоймі?

– В тому, що я переверну цю водойму догори дном, – відповів їм пуголовок упевнено. – Так-так, дно буде зверху, а вода – знизу. Тобто настане час – і все буде абсолютно по-новому!

– Тепер зрозуміло, – знову озвався з намулу жирний карась, цього разу доволі єхидно. – Значить, все залишиться, як і було, тільки ми всі попливемо догори голічерева.

– Поговори мені, товстий бовдуре, – запищав до нього пуголовок сердито. – Настане час – я і тебе приведу до порядку!

Відтак уся живність вирішила, що краще стулити писки та й зачекати, коли настане обіцяний час радикальних перетворень.

І незабаром такий час настав. Пуголовок перетворився на жабу.

ЧУЖОРОДНЕ ТІЛО

Ненавиджу черги. А черги навзаєм ще дужче ненавидять мене. Скільки пам’ятаю, будь-яка черга завжди намагалася видушити мене із себе, немов чужорідне тіло. І досі так. Якщо ж це не вдається, то черга показово, прямо мені перед носом, всмоктує в себе одного-двох більш достойних. Перекособоченого старця, наприклад. Або, навпаки, здоровила з нахабною мордою. «Я тебе зневажаю», – каже мені таким чином черга.

Я їй нічого не кажу, але зневажаю її також всіма своїми судинами.

Останній випадок, до речі, пов’язаний саме з ними.

Потрібно було здати кров на аналіз. Черга. Втім, рухається чітко, без будь-яких підозрілих вкраплень. А я все ж загадую, хто втиснеться переді мною: учасник бойових дій чи старушенція на чотирьох? Чи, як завжди, безсовісний, нахабний здоровило?

Коли попереду залишається тільки двоє – добродушна жіночка і тихенька бабуся, перед заповітними дверима з’являється скромний, непримітний чоловік. Німий. Щось показує на мигах. Чи то займав чергу, чи то має право поза нею, чи то тут же помре, якщо його не пропустять.

– Не пропускайте! – передчуваючи лихе, підказую жіночці з-поза спини.

– Та нехай іде, бідолаха, – каже та. І німий блискавично просочується в двері кабінету.

– От і що доброго ви зробили? – чіпляюсь до сердечної тітки. – Пропустили німого – затримали мене. Бо він мав би бути в черзі за мною.

– То йдіть і ви! – каже добра душа.

– Ні, якщо піду я, – пояснюю, – то ми з вами таким чином затримаємо ось цю бабусю, котра переді мною...

Добродушна тітонька зовсім збивається з пантелику. А мене тим часом розбирає традиційна злість. На чергу. Тож коли нарешті даю пальця під піпетку, виникає проблема.

– Кров у вас чомусь не тече, – заклопотано каже медсестра. – Зовсім у вас крові немає чи що?

– Немає, – кажу похмуро, – за тридцять років жінка всю випила.

Медсестра аж заливається сміхом. Значить, мій зіпсований настрій обернувся гарним настроєм для іншої людини. Божественне перетворення енергії.

Виходжу з кабінету і... від тої ж таки божественності зовсім шаленію. В коридорі поліклініки наш «німий» щось весело розповідає знайомому. Мабуть, про те, як хитро проскочив, обманувши всіх нас. «От негідниця, от потвора, – думаю про щойно відстояну чергу, – і цього разу ти мене дістала!»

... Отож, я відмінно знаю, за що ненавиджу черги.

Цікаво, за що ж вони так ненавидять мене?

УБІК ВІД НОРМИ

Росло собі дерево. Хто проходив поблизу – й уваги на нього не звертав, бо ж дерево як дерево, росте – то й росте.

І раптом це дерево хтось зламав. «Загинуло!», – з прикрістю тепер думав кожен, загледівши його понівеченим. При цьому не один пригадав, яким воно було нещодавно гарним.

Дерево постояло певний час, ніби розмірковуючи над життям і смертю, і несподівано випустило розкішний боковий пагін.

«Уже було геть пропало, а бач – відживає!» – міркував собі всяк, хто знов натрапляв на неправильне дерево. Бо ж зламаному дереву нормально було б усохнути. Ба, тепер усі зупинялися біля нього, дивуючись. Ніхто не проходив байдужим...

Розповідали колись, пригадую, про одного чоловіка, який мешкав у наших краях ще до війни, за Польщі. Мав він вдосталь землі, міг обробляти її і жити, біди не знаючи. Але цей дивак розпродав свої десятини і став копачем криниць. І копаючи чергову криницю, натрапив на небачений скарб.

А ще можна, до слова, взяти ту ж таки казку про жабу-царівну. Якби Іван-царевич, як двоє його старших братів, запустив був стрілу в якесь багате обійстя, то став би ще одним нікому не відомим бюргером. А так, ненароком стрельнувши в жаб’яче болото, не куди-небудь – у справжню казку потрапив.

Зрештою, цілком історичний факт. Кам’яна сокира тисячоліттями була для людей нормою. І тільки через мільйон років якийсь ненормальний надумав відхилитися від цієї норми – зробив сокиру з металу. Чим ненароком запустив колесо прогресу, неспинне досі.

А якби він був – «як усі»? Уявіть себе ниньки...

Отож я вам хочу сказати. Коли раптом потрапите під висотний будинок, котрий будується, і, задерши голову вгору, побачите, що з висоти, відхилившись від норми, – тобто зісковзнувши зі стіни, – летить донизу цеглина, не лементуйте з переляку, не біжіть нікуди на злам голови – навпаки, застигніть на хвильку і поміркуйте: може, ця ненормальна цеглина покликана зробити добре діло?

Коментарі (0):

Коментар: