Досьє

Політичним анекдотом – по державній службі!

Як я став «внєбрачним сином»

У Рік Вола не суньте зла…

Приймаючи вітання з професійним святом, мимохіть почав перебирати в пам'яті власну журналістську кар'єру. І зловив себе на думці, що вона мені достатньо часто «вилазила боком». Але одна справа – коли ти об'єктивно опиняєшся поміж «двох вогнів» у кофліктній ситуації. І зовсім інша – коли тебе «б'ють» у цілком надуманих, а іноді й просто комічних ситуаціях...

«Бойове хрещення» в цьому сенсі довелося пройти в стінах луцької мерії, звідки новоспечений репортер обласної газети «Віче» отримав завдання робити щотижневі добірки офіціозу. Пам'ятаю, в одній із перших своїх кореспонденцій я задався питанням: чому луцькі двірники бідкаються, що їм не вистачає грошей на елементарне – березові віники? «Он на фестивалі гроші знаходяться – і чималі...», – навів я тоді цифри, які набачив у одному з «культурних» розпоряджень тодішнього мера міста Антона Кривицького.

Як згодом з'ясувалося, торкнувшись теми бюджетних грошей, наступив декому на «улюблений мозоль». На наступній же апаратній нараді при міському голові тодішній начальник міського управління культури привселюдно став «розпинати» мене за те, що я осмілився зробити таке порівняння. Мовляв, ті «зелені» журналісти не розуміють, про що пишуть, «порівнюють непорівнюване», і їм узагалі краще заборонити доступ до подібних кошторисних документів...

Оговтавшись від образи, вирішив написати про це в репліці «Чиновнику від культури бракує культури?». Вочевидь, «попав у десятку». Либонь, дехто з чиновників таки отримав від мера чи його заступників добрячого прочухана, бо герой моєї репліки після цього якось винувато усміхався і намагався пояснити мені, що я просто не так його зрозумів...

Куди більш серйозний і триваліший у розв'язці курйоз трапився після ще однієї невеличкої замітки з тих же апаратних нарад у мера. Пам'ятаю, надійшла з Міноборони «бомага» про те, що Луцький міський та Луцький районний військкомати будуть роз'єднувати. Мер потряс перед усім апаратом цією «бомагою» і спересердя кинув: «Вони там собі рішили, а нам тут шукай тепер квартири для нової когорти полковників і підполковників...». Я, звісно ж, у газеті так і написав, фактично цитуючи слова посадовця.

А після виходу газети міський військовий комісар кидав на адресу редакції «громи та блискавиці». Мовляв, хто посмів обізвати наших доблесних полколвників і підполковників когортою? Йому, військовому, бачте, слово «когорта» видалось якимсь матюковим..

Ми в редакції посміялись над його філологічними «познаніями» – і заспокоїлись. Але не заспокоївся пан полковник. Кажуть, «рвав і метав» на весь військкомат, коли дізнався, що молодий журналюга ще не був в армії. «Где он служил? Нє служил?! Так я єго - в армєйскія сапогі!!!»... І надіслав мені повістку в армію, а у графі «Место жительства» вказав: «Редакция газеты «Виче». Так, ніби я в редакції жив... Тільки не врахував, що я на той час ще був студентом Волинського дежуніверситету. Просто, коли мені запропонували роботу в такій авторитетній газеті, то перейшов на індивідуальний план навчання і став працювати. Так і закінчував університет.

Утім, з поразкою пан полковник змиритися не захотів. Із наступної осені, з настанням нового призову, знову став надсилати мені в редакцію повістки. Попри те, що я вступив на денне відділення аспірантури і продовжував навчання...

Тяганина зі спробами «взути мене в кирзаки» закінчилася лише тоді, коли з Києва надійшло офіційне роз'яснення про те, що аспіранти денного відділення таки мають відстрочку від служби до закінчення навчання. А надалі мене обрали депутатом міської ради, народилася донька... Словом, виграв я ту «війну з воєнкомами»...

Третій яскравий епізод у журналістиці, який у майбутньому вплинув на моє рішення освоїти ще й фах юриста, трапився в ході виборів 1998 року. Один із тодішніх народних депутатів України вирішив балотуватися в парламент знову. Але програв вибори. І вирішив, що виграти їх йому зашкодила моя невеличка публікація в газеті, в якій я описав вельми пікатний епізод. Нардеп і кандидат у нардепи тоді відмовився допомогти жінці-опоненту, яка звернулася до нього за юридичною допомогою. Описуючи цей епізод, я висловив у газеті думку, що чоловік вчинив не по-джентльменськи. Екс-нардеп образився – і подав на мене та газету до суду...

Цікаво, як «аргументовано» тоді екс-нардеп порахував моральну шкоду, нібито завдану йому моєю публікацією. Він сплюсував усю свою нардепівську зарплатню, яку мав би отримати за майбутні 4 роки депутатства, і просив суд, щоб цю суму стягнули з мене та редакції. Надалі навіть збільшував її, намагаючись зробити своєрідну «індексацію»...

Попри значну тривалість у часі судових процесів (а їх було більше десятка) результат судових розглядів був очевидним: журналіст не може бути притягнутий до відповідальності за оціночні судження. Хоче ці судові розгляди стали для мене доброю школою для освоєння юридичних тонкощів не лише журналістики, а й цивільного процесу в цілому.

А надалі всяке бувало – і з роботи через незгоду з політикою засновників та редактора доводилось звільнятися, і в судах захищати права своїх колег іще не один десяток разів...

Найцікавіше, що всі три фігуранти перелічених вище епізодів і досі трудяться в Луцьку, ми подекуди бачимось, вітаємось і зовсім не вважаємо один одного ворогами. Не знаю, як вони, а я завжди пригадую описані вище бувальщини з усмішкою. І переконаний: тих, хто вважає, що журналістика – як невістка, винна в усіх його проблемах – неодмінно треба ставити на місце. Щоб нікому не кортіло перекладати вину за свої прорахунки на журналіста, який зробив їх надбанням гласності.

Попри всі негаразди журналістської професії, яка нерідко «вилазить боком», тішуся тим, що є чимало людей, які й досі пам'ятають добро чи ту віру в справедливість, яку отримали після своїх звернень до редакцій. З іншого боку – приємно, що в журналістиці вже зросло «молоде пагіння», яке завдячує тобі тим, що десь колись допоміг, дав слушну пораду, підказку, підтримку...

Із закинутого записничка

ТО ВСЕ ЦІНИ!

Раз прийшов Грицько додому
Дуже в’ялим кроком
Із роздертими штанами
І синцем під оком.

Ніс розпух, немов вареник,
На сорочці – кров…
Гриць з невдалого візиту
Від коханки йшов.

– Де ж тебе оце носило? –
Жінка відчиняє.
– На базарі, моя мила, –
Гриць відповідає.

– Ну ж і ціни в нас сьогодні
Скочили високо!
Б’ють нещадно по кишені,
Ще й дали під око…

– А чому штани порвані? –
Жінка знов чіпляється.
– Так вони ж не тільки б’ються,
Але ще й кусаються…

РІВНІСТЬ

Давно уже воюють дами,
Щоб нарівні з чоловіками
Й собі у космоси літати,
Чи в шахтах вугіль добувати…

Тепер свого добились в тому,
Що порівнялись хоч в одному:
Бо спільну маємо турботу –
І де б оце знайти роботу?

Коментарі (15):

Коментар: