Політичним анекдотом – по державній службі!

Журналістика іноді «вилазить боком»

Як я став «внєбрачним сином»

У Рік Вола не суньте зла…

ЗВІДКИ Я ТАКИЙ ВДАВСЯ

Над цим питанням я став задумуватися ще в ранньому дитинстві. Доки не зрозумів: завдяки старанням батьків моїх – пасічника Веніаміна Олексійовича та сільської вчительки Галини Миколаївни. Мені вони тоді призналися, що довго старалися, доки відшукали мене… в капусті.

Оскільки ж в грудні вже мороз,
То я підозрюю всерйоз,
Що в свіжоквашеній капусті,
Бо в час цей на городі пусто…

Себто, порожньо. Зате в пору, коли я з'явився на світ, у кожній селянській родині вже стоїть велика дерев’яна бодня з квашеною капустою. Така велика, що й зараз, якби захотів, то в неї з руками й ногами забрався б. Отам мене, мабуть, і знайшли. А сталася ця знахідка 9 грудня року 1970-го в селі Ягідному на Турійщині, що по-сусідству з Ковельщиною.

Турійщина моя різним людям бачиться по-різному. Одна кажуть, що турійчани – від диких турів, другі – що від турків (тоді як в школі всім нам твердили, що всі нормальні люди – від мавп). Тож не дивуйтеся, якщо й вам може здатися часом, що я впертий – як тур, чи затурканий – що й людей не помічаю. Та ж, кажу вам: усі ми – різні-різні. Й такі, і не такі…

Хоч як би воно там було, а ходити під стіл пішки я таки навчився. На хуторі за селом, що славився гаями та добротною пасікою, малюком «літав» поміж бджолами... І «Грицеву шкільну науку» освоїв спершу в Ягідненській початковій, а згодом – у Гайківській восьмирічці. А тоді руками й ногами, а як не помагало, то й зубами взявся гризти «граніт науки» у Володимир-Волинському педучилищі імені Агатангела Кримського.

Проте голоду не вгамувавав, зубів усіх не поламав, тож 1990 року опинився на лаві суд…, звичайте, студента Луцького педінституту імені Лесі Українки. Може, його б і закінчив, якби інституту не… ліквідували. А нам урочисто сказали, що ми вже, начебто, студенти Волинського державного університету.

Але то тільки начебто! Бо мав я щастя навчатися на факультеті соціальних дисциплін, якому у новопроголошеному «універі» раптом місця не знаходилося. Тож 8 днів і ночей (що ж то є в порівнянні з 300-ма блокадно-ленінградськими!) днював і ночував на саморобних барикадах біля деканату. Доводив разом із іншими «бунтарями», що теж хочу вчитися в університеті. А впертості в мене таки вистачає, певно, від далеких предків (уже звиняйте за турійську вдачу!). Зрештою, свій соцфак ми відстояли – соцфакт! Барикади розібрали, і вже по ночах спали в студентських гуртожитках. Неспокійним, ви ж розумієте, сном…

Після цього почав до всього ставитись по-філософськи... А щоб щоразу не доводити це кожному цікавому, вступив до аспірантури на філософське відділення. Щоб бути ще зубастішим до наукового граніту. Граніт той осилив, аспірантуру закінчив, але «захищатися» передумав. Ніхто ж не нападав! От коли стануть всерйоз нападати, гляди, ще раз передумаю, подамся в кандидати наук…

Гумор здавна полюбляю. І читати, і писати, і декламувати. Писав іще на вчителів. Та все мені якісь дивакуваті під гаряче перо попадалися – що в школі, що в «педусі», що в «універі»… Часом не розуміли мого гумору. Аж серце іноді за них боліло. І ще часом деякі місця…

Пішов «у підпілля»: став, як ті вояки УПА, маскуватися псевдо. Ніби й здоров'я поправив, болячки щезли… Правда, натомість у декого їх побільшало. Особливо головних болей, переважно на психічному грунті. Ваню Корифана навіть почали не на жарт сприймати. Лауреатом фестивалю до смішного смішної тоді газети «Нате» визнали…

Доки не наступив на улюблений мозоль самому Євгену Дударю. Не сподобалося сміхотворцю моє псевдо – і край! Бо в нього Ваня Молдаван від такого псевдо заднім місцем у калюжу сідає. А Ваня Корифан не хоче… Було це на ІІ Всеукраїнському фестивалі гумору і сатири у столичному «Українському домі», на сцені якого судилося дебютувати в один вечір зі скандально відомою Вєркою-провідницею, яку відразу ж «охрестили» Сердючкою.

Словом, став тоді пан Дудар запевняти мене, що з таким смішно-смачним прізвищем, як Пирожик, не треба мені псевдо. От тільки з чого він узяв, що воно для всіх смішне, а тим більше смачне? Буває ж і з перцем… Не раз потім доводилося чути, як дехто зубами скреготав, мовляв, не по зубах йому той «пиріжок», твердий і черствий, можна й щелепи поламати…

Словом, думав я, думав – і вирішив таки виходити «з підпілля». 5 років пропрацював «сміхотерапевтом» у газеті «Віче», потім – на тій же посаді у «Волинських губернських відомостях», а там і в редакцію флагмана волинської журналістики, газету «Волинь-нова» запросили… А коли дійшла черга озброїти «сміхотерапією» завжди серйозних чиновників, очолив департамент інформаційної політики Луцької міської ради.

Тепер інформаційна політика в луцькій мерії значною мірою «сміхотерапевтична». Бо сміх – найгрізніша зброя, якій важко щось протиставити. Чи ж такі вже страшні інформаційні війни, «чорно-піарні» кампанії та словесні «атаки», якщо навчитися відбивати їх з усмішкою на вустах? Даючи всім, хто зазіхає на інтереси громади, добрячого «перцю»…

Тому, власне, й вирішив Ваня Корифан завести собі блог на близькому по духу та отчій землі «Перці по-ковельськи». Щоб усі знали, звідкіля я такий вдався, – бо з такого тіста зліплений! Щоб знову гучно зазвучало гасло, з яким уже давненько не звертався до своїх земляків:

Нате сміху на потіху
Від Івана Корифана!