З блокнота футбольного судді

На час Мундіалю футбольна тема домінує. На жаль цього разу громадяни України не належать до тих щасливців, які мають змогу вболівати за «своїх». Але для чоловічої половини і, навіть, для деяких представниць прекрасної статі, обговорення футбольних тонкощів стало головною темою для спілкування. Сподіваємось гумореска за авторством мешканця сусідньої Рівненщини допоможе віднайти нові нюанси у цій великій грі, ім’я якій – Футбол…

16 година 30 хвилин за місцевим часом. Сьогодні моє перше в житті суддівство по футболу. Вже надів схожу на пляжний костюм форму. Природно, хвилююсь. Причому так, що сумніваюсь, чи вистачить сили бігати за м’ячем і вчасно свистіти.

16.55. До мене прийшли двоє вже немолодих людей. Це так звані бокові колеги по суддівству. Поглянувши на мій переляканий вигляд швиденько, не питаючи моєї згоди, підхопили рід руки й повільним бігом повели в центр поля. Зразу ж за нами біжать 22 кремезних хлопців. В їхніх очах я прочитав іронічне питання Чацького: «А судді хто?!». Я, згідно футбольної етики й процедури, представився і потиснув руки капітанам.

Кинув у повітря п’ятачок, щоб розіграти ворота. Не досить вдало, бо ж хвилини три шукали монету в траві, що виросла майже до колін. Дякую капітанам, які допомогли відшукати її. В цей час мої судді-асистенти покинули мене на призволяще і швиденько побігли з прапорами до бокових ліній поля. Звичайно, їм там легше й простіше, махай собі тими прапорцями: «моя хата скраю, я нічого...»

17.00. Свиснув щосили – і матч почався. Усі побігли за м’ячем. Я за ними. Коли наздогнав, раптом кудись зник м’яч. Питаю в ближчого гравця: «Ви часом не бачили, де зараз м’яч?». Почув відповідь: «Я його щойно переадресував на другу половину поля. Негайно біжіть туди скоріше, він поки що там». Я мерщій туди. Знайшов. Почав бігати за ним і пильно стежачи, щоб бува не влучив у мене. В очах починає темніти від поту і втоми. Добре, що хоч було прохолодно.

17.23. Вперше у своєму житті призначив штрафний удар. Гравці будують живу «стінку». 9 метрів до м’яча немає, вона значно менша. Мабуть, це ще не вивчений ефект футбольного поля, що зменшує відстань. Почав руками відсувати ту «стінку», а вона ніби замурована, ні кроку назад. Поліз до кишені за хустиною, щоб витерти піт з лоба. Тут несподівано «стінка» відразу ожила і відступила на вказане місце. Мабуть, подумали гравці, я дістаю «гірчичник». Отож, треба запам’ятати, де моя вирішальна зброя.

Йде 41 хвилина поєдинку. Місцевий гравець падає у штрафний площадці гостей. 11-метровий призначити не наважився. А потерпілий гравець симулює так артистично й майстерно, наче жити йому лишилось кілька хвилин. Але мій свисток мовчав. Місцеві вболівальники почали здіймати шалений галас і свист, ніби то їхній родич. З некультурних вигуків зрозумів, що мені пропонують два варіанти: на пенсію або на мило, а шкіру на... Навіть не знаю, що й вибирати, але все ж лишився на полі, проводжаючи бігати за м’ячем.

Нарешті закінчився перший тайм. Як ото сказано в пісні: «Перший тайм ми вже відіграли». Впродовж цієї перевірки просто на полі бокові судді обмахували мене своїми прапорцями, ніби боксера перед вирішальним раундом.

Починається другий тайм при рахунку 0:0. Футболісти, напалившись цигарок, ледве пересуваються по полю, а мені все одно бігати за м’ячем. Мусим! Наче мені більш за всіх треба.

Йде 13 хвилина другої половини матчу. Два гравці, взявшись за груди, почали між собою з’ясовувати стосунки. Намагаюсь втрутитись в їхню «розмову», де там – нуль уваги. Очевидно вони вважають, що в такій ситуації третій зайвий. Дістаю жовту картку. Бачу, що колір подіяв на них, як еленіум – обидва відразу заспокоїлись. Тут же сам собі подумав: цікаво знати, а що, коли спробувати вплинути таким чином на свою дружину, коли почне зі мною лаятись?

61 хвилина матчу: гості несподівано для всіх присутніх, і для себе теж, заколочують м’яч у ворота суперника. Я показую на центр, і гравці починають обніматись і цілуватись. Цілуються, як молоді на весіллі. Добре, що, хоч губи не фарбують, а то автор гола був би весь у помаді.

Після голу гра продовжується. Господарі поспішають, гості питають, скільки часу залишилось до кінця гри. Мене й самого це цікавить, бо вже ледве ходжу по полі.

Пішла остання 90-а хвилина матчу. Кутовий біля воріт гостей. З останніх сил підбігаю до штрафної площадки, бо ж усі мають бачити, що суддя тримається до кінця. М’яч летить до нападника, коли проти нього порушують правила. Але мій свисток мовчить, бо м’яч лишився в нього. Він просувається вперед і технічним ударом забиває гол. Час поєдинку закінчився.

Результат матчу – бойова нічия - 1:1. Даю свисток, показуючи руками до центра поля. Сил більше нема.

Капітани дякують мені за кваліфіковане й справедливе суддівство. Мені приємно й радісно. Підходить і нападник, який щойно зрівняв рахунок матчу, й каже: - «Якби ви призначили штрафний удар, то ми могли б не забити такий бажаний гол або взагалі не встигли б його пробити, оскільки час сплинув до кінця гри. Тож, спасибі вам за грамотне суддівство!».

Такі теплі й приємні слова на мою адресу...

Перемога! Прийшовши додому, зважився. Ця перемога коштувала мені близько двох кілограми живої ваги. Якщо й далі так піде, то на фініші футбольного сезону я вже не бігатиму по полю, а літатиму над ним!..