Мисливець усмішок Розстріляного Відродження

Неповторно яскравим портретом у галереї української сміхової культури є образ Остапа Вишні (1889-1956). Він навіть став автором нового жанру – усмішки. Його авторський неожанр – це різновид фейлетона та гуморески. Сам термін увів Остап Вишня. Хоча деякі із власних творів він іменував «реп’яшками». Втім, практично всі вони не втратили актуальності й досьогодні. Пропонуємо нашим читачам дещо з менш відомих творів Остапа Вишні.

Справжнє ім’я митця-гумориста – Павло Михайлович Губенко. Iнший псевдонiм – Павло Грунський. Додамо, що Остап Вишня не відходить далеко від стежки щирого українського сміху, а далі розвиває традиції класиків, і власних, і зарубіжних – Гоголя та Шевченка, Салтикова-Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова. Сам він вважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом.

За словами Юрія Лавріненка, це письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних – мільйонових! – тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори – з життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись» аж до смерті.

Красномовним є той факт, що уже за перший власний фейлетон «Демократичнi реформи Денiкiна (Фейлетон. Матерiалом для конституцiï бути не може)», який за пiдписом «П.Грунський» був надрукований у кам’янець-подiльськiй газетi «Народна воля» у 1920 році, Остап Вишня був заарештований органами ЧК i як «особливо важливий контрреволюцiонер» вiдправлений на додаткове розслiдування до Харкова. Не виявивши «компромату» в дiях П.Губенка нi за гетьманщини, нi за петлюрiвщини, у 1921 році його випустили з в'язницi.

Опісля цього з’являються десятки збірок усмішок. А потім – у 1931 році Письменник створив повноцiнний драматургiчний твiр-комедiю «В’ячеслав», де порушив проблеми виховання. Твiр був опублiкований лише пiсля смертi письменника в 1957 році у книзi «Привiт! Привiт!». 26 грудня 1933 року Остап Вишня був заарештований i абсолютно безпiдставно звинувачений у спробi вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур i допитiв, i зiзнався в усьому, чого домагалися вiд нього слiдчi. 23 лютого 1934 року ісудова «трiйка» визначила мiру покарання «розстрiл», а з березня рiшенням колегiï ОДПУ його замiнили десятирiчним ув'язненням.

Після повернення із заслання за два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів із подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивалися до нього з найдальших закутків країни на аудієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?»

Твори Остапа Вишні вражають своєю соковитою народною мовою. Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськими жаргонами. Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом СЛОВА, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і «збудованого» соціялізму. Найбільше користався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимові нещадним «зниженням» високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, плянів, проектів – до голої дійсності, до діла, до сущого.

В «усмішках» Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціяльної та національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм. Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати «високе» і «низьке», анекдоту і дотеп. Майстер пародії, шаржу, травестії – Вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільша з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі…

Остап Вишня залишив по собі величезну творчу спадщину. В його «арсеналі» – збiрки усмiшок: «Дiли небеснi» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб i хлiб родився, щоб i скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну, й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930). Двома виданнями (1928 i 1930) побачило свiт зiбрання «Усмiшок» у чотирьох томах тощо, полiтичнi фейлетони та памфлети «Самостiйна дірка» (1945), збiрки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрiсть колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великi ростiть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та iн.

Павло Губенко працював над перекладами творiв росiйських та свiтових класикiв – М.Гоголя, А.Чехова, О.Сухово-Кобилiна, Марка Твена, О.Тенрi, Я.Гашека, Я.Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегiï журналу «Перець» та одним iз найактивнiших його спiвробiтникiв, членом правлiння Спiлки письменникiв Украïни).

ЧУХРАЇНЦІ

(Спроба характеристики)

ПЕРЕДМОВА

«Чухраїнцi», як ми знаємо, це дивацький нарiд, що жив у чудернацькiй країнi «Чукрен».

Країна «Чукрен» була по той бiк Атлантиди.

Назва – «чухраїнцi» (i про це ми знаємо) – постала вiд того, що нарiд той завжди чухався...

В цiй моїй науковiй працi ми спробуємо, за виконаними матерiалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

РОЗДIЛ I

Країна «Чукрен», як про те свiдчать матерiали, знайденi при розкопках гробницi чухраїнського царя Передери-матнюрiохора, розлягалася на чималім просторiнi вiд бiблiйської рiчки Сону до бiблiйської рiчки Дяну. Біля рiчки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гiр. Це – на заходi...

Пiвдень країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синiм те море зробилося дуже давно, ще тодi, коли найбiльша в свiтi катаклiзма – бог оддiлив океани вiд землi. Тодi те море хотiло зробитися океаном – надулося, посинiло, та так синiм на ввесь свiй вiк i залишилося.

В синє море текла найулюбленiша чухраїнцями рiчка Дмитро. А на пiвденному заходi була велика рiчка Дсiтро. Од цих рiчок i чухраїнцi прибрали назв: Наддмитрянцiв i Наддсiтрянцiв. Наддмитрянцi – це тi, що жили над рiчкою Дмитром, а Наддсiтрянцi – над Дсiтром.

Чухраїнцiв було чимало i щось понад тридцять мiльйонiв, хоч здебiльша вони й самi не знали, хто вони такi суть...

Як запитають було їх:

– Якої ви, лорди, нацiї?

Вони, почухавшись, одповiдають:

– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерiївцi. Православнi.

«Чукрен» була країна хлiборобська. На ланах її на широких росли незнанi тепер хлiба: книшi, паляницi, перепiчки...

А найбiльше чухраїнцi любили на вгородах соняшники.

– Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвiте-зацвiте-зацвiте.

А потiм як i схилить, i стоїть перед тобою, як навколішках... Так нiби вiн – ти, а ти – нiби пан. Уперто покiрлива рослина. Хороша рослина.

РОЗДIЛ II

Мали чухраїнцi цiлих аж п'ять глибоко нацiональних рис. Цi риси настiльки були для них характернi, що, коли б котрийсь iз них загубився в мiльйоновiй юрбi собi подiбних iстот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнцiв, вгадає:

– Це – чухраїнець.

I нiколи не помилиться...

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса – все це так i випирає отi п'ять головних рис його симпатичної вдачi.

Риси цi, як на ту старовинну термiнологiю, звалися так:

1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спiзнивсь.
4. Якось то воно буде!
5. Я так i знав.

Розглянемо поодинцi всi цi п'ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тiльки, що розкопанi матерiали сильно потерпiли од тисячолiтньої давнини, а декотрi з них й понадриванi так, нiби на цигарки, хоч матерiали тi нi на книжки з сiльського господарства, нi на газети не подiбнi.

Одну з книжок, писану вiршами, викопано разом iз глечиком.

Академiки кажуть, що, очевидно, чухраїнцi накривали глечики з молоком поезiю: настiльки в них була розвинена вже тодi культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметанi. Сметана та взялася струпом. Хiмiчний дослiд того струпа виявив, що то - крейда. Як догадуються вченi, сметану ту було накрито книжкою бiля якогось великого мiста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матерiалами. Через те характеристика кожної нацiональної чухраїнської риси може бути не зовсiм повна.

Ми заранi просимо нам те дарувати. Не ми в тому виннi, а тисячолiття. Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й мiсця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладiв: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозумiлiше.

Якби ж знаття

Найхарактернiша для чухраїнцiв риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця – не риса.

Повстала ця риса в чухраїнцiв от з якого приводу. Вшивав один iз них хату. Злiз аж до бовдура i посунувся. Сунеться й кричить:

– Жiнко! Жiнко! Соломи! Соломи! Соломи!..

Геп!

– Не треба...

Це, значить, кричав чухраїнець жiнцi, щоб вона, доки вiн гепне, соломи на те мiсце, де вiн гепне, пiдiслала. Не встигла жiнка цього зробити. Тодi виходить: «Не треба».

I от пiсля цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тiльки яка притичина, зразу:

–Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б пiдiслав.

Або:

– Якби знаття, що в кума пиття...

I так у кожнiм випадку життя чухраїнського цивiлiзованого.

От будують чухраїнцi яку-небудь будiвлю громадську. Збудували. А вона взяла i упала. I зразу:

– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували…

Є серед матерiалiв характерний запис, як попервах чухраїнцi свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потiм за щось завелись, зразу за голоблi (була в них така зброя, на манiр лицарських середньовiчних списiв) та як зчепились полемiзувати...

Полемiзували-полемiзували, аж дивляться – у всiх кров тече... Тодi повставали й стогнуть:

– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би. Сильно тодi в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш...

Вирiшили якось вони театр органiзувати. Запросили спецiальну людину. Бiгали, говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Пiдвела їх та людина: не органiзувала театра, а зовсiм навпаки.

Тодi почухались.

– Якби ж знаття...

I почали знову.

I не було жоднiсiнького чухраїнця без отого знаменитого:
– Якби ж знаття...

Якось-то воно буде. Я так i знав

З цiєю головною рисою тiсно з'єднанi четверта й п'ята риси в чухраїнцiв, а саме: «якось-то воно буде» та «я так i знав». Коли чухраїнцi було починають якусь роботу, хоч би в якiй галузi їхнього життя та робота виникла, i коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливiший зауважив:

– А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трiшки, почухається i не швидко прокаже:

– Так. Якось-то вже буде!

I починає робити...

Коли ж побачить, що наробив, аж пальцi знати, тодi:

– Я так i знав!

– Що ви знали?

– Так навiщо ж ви робили?

– Якби ж знаття...

– Так ви ж кажете, що знали?

– Так я думав, що якось-то воно буде!

Один iндiйський мудрець, коли йому про це тодi розповiдали, сказав:

– Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спiзнивсь

Друга риса – «забув» i третя – «спізнивсь» характернi так само риси для чухраїнцiв, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...

– Чому ви цього не зробили?

– I-i-i-ти! Забув! Дивись?!

Або:

– Чого ж ви не прийшли?

– Та засидiвсь, глянув, дивлюсь – спiзнивсь! Так я й той... облишив.

Якось-то, сам собi подумав, воно буде.

Iстинно дивний народ.

РОЗДIЛ III

Країну "Чукрен" залила стихiя разом iз Атлантидою. Один чухраїнський поет, грiзної стихiї перелякавшися, залiз на височенну вербу й чекав смертi. Коли вода вже заливала його притулок, вiн продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля,
Мати рiдна земля,
Скiльки кровi i слiз
По вас вiтер рознiс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин i, захлинаючись уже, промовив:

– I все по-дурному!

ПIСЛЯМОВА

Читав я оцi всi матерiали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився i зiтхнув важко, а з зiтханням тим само по собi вилетiло:

– Нiчого. Якось-то воно буде. Тьху!..

ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ

М.Т.Рильському

Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської...

... Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса. Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...

Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так – чоловiка з п'ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi...

У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:

– Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?

– Взяв!

– Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, – доведеться з «горлушка»!

«Горлушком», за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать... Це ввечерi... А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.

Звуться цi часи у мисливцiв «зорьками» – вечiрньою й ранковою...

В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум – свист качиних крил! Ви i сюди – бах? I туди – бах! I отуди – бах! Ах, незабутнi хвилини!

На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов'язково... Запiзнення на вечiрню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од'їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «Куди?!» – кидаєте: «Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спізнитись», i галопом далi...

Словом, спiзнились... До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать...

Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна... Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь... Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте... А вiдпочиваючи, думаєте.

Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися...

– Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це... стопка? Прохав же покласти!

– Що, нема?

– Нема!

– А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!

– Доведеться й собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»... Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже «горлушко» бiля «дон ушка».

Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.

Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.

Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса – це те, що всi вони – факти, що все це насправдi було, що: «розкажу, то не повiрите, але це – факт!»

... Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань...

I вiльно дихається, i легко дихається...

Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає...

Сусiда тяжко якось зiтхає...

– Про що думаєте, Iване Iвановичу?

– Про Америку! Яка все-таки технiка.

–А що таке?

– Кажуть, двоствольну стопку видумали!

I тихо... Поснули...

«Раннiм-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:

– Вставайте! Вставайте! Час уже!

– Г-г-г! М-м-м!

– Вставайте!

– М-м-м!

– Б-б-бах!

З криком: «Бомбьожка!» ви зриваєтесь i мчите.

– Куди? Куди?

– В бомбосховище!

– Тю на вас! То я в крижня гахнув!

– I промазав.

– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька...

Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики...

Качка, як вiдомо, птах... Вона – лiтає...

Як її стрiляти?

Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.

– Бах! – i в торбу. Бах! – i в торбу…

А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:

– Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:

– Дорогi, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки...

Найперше й найголовнiше – обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважає... I качка обскубана, i кабiнет - перина...

Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

– Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!

– Дуже це смачно у мамiв виходить.

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть:

– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi...

– А чому в неї горло перерiзане?

– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й... зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє: їсти суп.

– Як його їсти? Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!

1945