Особливості національної правди

Читаючи нову збірку нашого колеги Олега Потурая, що побачила світ у видавництві «Терен», згадав крилатий вислів про те, що в житті завжди є місце для подвигу. І подумки зауважив, що для класики – теж. Адже творять її живі люди. І нерідко вони живуть десь зовсім поруч, а ми їх не помічаємо. Якось надто часто так парадоксально закономірно, що «в своїй землі нема пророка»… Хотілось би вірити, що сьогоднішнього дебютанта «Перця…» останнє не торкнеться. Бо неповторний авторський стиль, легкість чтива та непересічний талант фейлетоніста Олега Потурая, без перебільшення, дають усі підстави зарахувати його нову збірку до класики українського гумору.

Я міг би написати: «Народився такого-то, там-то...». Але це й так зрозуміло: ось він я, одинадцяти місяців без двох днів. Фото 5 травня 1955 року, село Бортнів нині Іваничівського району на Волині. Я трішки підросту і 1961 року піду в перший клас. А ще через рік, під новий 1963-й, напишу свій перший вірш. Про ялинку. 1971-го школа залишиться позаду, я стану студентом факультету журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Через п’ять років по тому вдягну журналістську шлею, яка на мені донині. Передплатіть газету «Селянська правда» (передплатний індекс 99777) – пересвідчитесь.

Той, що на знімку, я тільки вчуся говорити. Згодом навчуся писати. Спочатку – десь рік 1968 – це визнає районна газета, дещо пізніше – обласні, а 1985-го – і львівське видавництво «Каменяр», в якому вийде перша книжка моїх віршів «Малюнки на асфальті». Незабаром з’явиться ще декілька збірок. Ну, а 2005 року під заголовком «Ліхтар у закутку» я видам таку солідну поетичну книгу, ніби вже зібрався кудись...

Взагалі-то, я зібрався значно раніше. Ще 1976 року захистив диплом на власних фейлетонах, тобто по суті вийшов з університету дипломованим сатириком. На жаль, багато років довелося працювати «не за фахом». І лише реальність незалежної України виявилася такою, що найкраще вкладається в рамки сатиричного жанру. Тут мені і прапор у руки.

Зрештою, тим, у кого почуття гумору тонке до невидимості, щодо фото поясню додатково. Це моя перша книжка сатири. Тобто в мене сьогодні, як і в того, що на знімку, все життя попереду. В новому амплуа. По-друге: письменники, ніби змагаючись один з одним, завжди дають у свої книги фотознімки, на яких вони значно молодші, ніж насправді. Нехай тепер хтось спробує мене переплюнути!

Ваш автор

Розділ І. Хай живуть ілюзії. Фрашки

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВДИ

Я мав необачність покритикувати Великого Начальника. Небо від того не впало, замаху на мене ніхто не вчинив, але раптом стало мені якось незатишно.

Передчуття не обмануло – в редакцію нагрянули перевіряючі, виявили якісь дрібні порушення в оформленні бухгалтерських паперів, відсутність двох стільців (я їх викинув на смітник, але вчасно не списав), а також те, що ми з співробітниками розмовляли телефоном по міжмісту в обідні перерви і після шостої вечора. У підсумку мене було оштрафовано на дві місячні зарплати.

А незабаром я взагалі опинився поза редакторською посадою, бо засновник вирішив продати газету. Прибічникові Великого Начальника, якого я покритикував. А новий господар запропонував мені залишитися з обов’язками «старшого куди пошлють».

І раптом – шанс: місцеве управління солідного українського банку шукає досвідченого журналіста на посаду прес-секретаря. З начальником банківського управління ми домовилися запросто. Але тільки й того. Тому що банкір «погодив» мою кандидатуру з Великим Начальником, якого я критикував.

По певному часі – знову шанс: відома торговельно-послугова фірма забажала мати свою газету. Створити її запропонували мені. Зачувши про це, Великий Начальник сказав керівникові фірми: «Якщо ти візьмеш його головним редактором, то можеш вважати себе «здохлим» разом з своєю фірмою». Відтак мене не взяли, а газету – не створили.

Після того в моїй свідомості відбулися дуже суттєві соціально-психологічні зміни. Я стабільно готовий, за прикладом Кіси Вороб’янінова, пожбурити в пилюку свій піджак, потоптатись по ньому і сісти в людному місці з рваним капелюхом поперед себе:

– Подайте колишньому головному редактору!

...На щастя – не довелося. Позбавлений журналістського хліба, я таки втримався на плаву. І все у мене гаразд. У Великого Начальника – теж. Він пішов із своєї посади на ще престижнішу, залишивши по собі пам’ять Великого Демократа.

1997 – 2005

Розділ ІІ. Трохи літер від сороки. Оповідання

ДВІ ІПОСТАСІ ВІТЧИЗНЯНОЇ КОЗИ

У видавництвах та редакціях автори діляться на дві категорії: визнаних («Ну, як же! Це ж Денис Пантелеймонович!») і всіх інших: («А, це мій автор!»).

Так от, ледь я встиг опублікувати свій відгук на опус про злочинця-чабана, собацюру Бакса і неймовірно принципового міліціонера, як той самий автор заявився до мене зі жмутом паперів і оголосив:

– Я написав винятково злободенну повість про Козу-дерезу. Хочу додати до свого рукопису.

– Чому ж саме про козу? – поцікавився я. – Чим сьогодні не актуальна, скажімо, корова?

– А тим, – відповідає, – що корів, латаючи свої фінансові діри, колгоспи поголовно здали на м’ясокомбінати. Коза – ось героїня нашого часу!

Відтак не встиг я і рота розкрити, як він уже залопотів.

Повість традиційно розпочиналася розповіддю про діда та бабу, котрі, як легко здогадатися, жили та були собі. Найвищою керівною особою з-поміж них був, зрозуміло, дід. Баба займала високе, але все ж підпорядковане становище – ну, от як прем’єр-міністр. Троє їхніх синів стояли ще на щабель нижче – на подобу простих міністрів.

Якось дід, аналізуючи економічне становище господарства, дійшов висновку, що добре було б збільшити ВВП (внутрішній валовий продукт), аби уникнути кризи. З цією метою й вирішив купити козу, оскільки її продукція високоліквідна, а собівартість – низька. Вирішено – зроблено. Зібрав дід усі свої задекларовані і тіньові, трудові і нетрудові доходи, поїхав на ярмарок та й купив козу. Козу, як виявилося, не звичайну, а дуже навіть особливу, примхливу й вибагливу. Одне слово – Козу-дерезу.

Наступного ж ранку посилає він старшого сина ту козу пасти. Хлопець добросовісно пас її цілий день, надвечір жене додому. Доганяє до воріт, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питає:

– Кізонько моя люба, кізонько моя мила! Чи ти пила, чи ти їла?

А коза, оте нещастя суспільне, йому відповідає:

– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла, тільки бігла через місточок-блеф та вхопила «зелений» листочок від МВФ, тільки бігла через сусідню гребельку та потай вхопила енергетичну крапельку. Тільки пила, тільки й їла!

Ну, тут дід розсердився на сина за те, що той погано козу пас, і звільнив його із займаної посади. З формулюванням «як такого, що не справився з обов’язками».

Наступного ранку посилає середнього сина козу пасти. Той також цілий день добросовісно козу пас, а увечері, коли пригнав, дід знову на воротях у червоних чоботях питає її, чи вона щось пила та їла. А Коза-дереза знову те саме: на хисткому місточку, схожому на блеф, ухопила трохи «зелені» від щедрого МВФ, а на сусідній гребельці живлющої рідини крапельку – тільки пила, мовляв, тільки й їла. Дід і другого свого сина прогнав із займаної посади. Вже з формулюванням «у зв’язку з переходом на іншу роботу».

На третій день посилає дід третього сина морочитися з козою – і того вона підвела під звільнення. Без усякого формулювання.

Підійшла, відповідно, черга баби. Її керівництво Козою-дерезою скінчилося тим же результатом. Щоправда, звільнив її дід із формулюванням «за станом здоров’я», бо ж баба, як-не-як, таки тривалий час його непогано годувала, доглядала та й всілякі чоловічі забаганки вдовольняла.

«Нікого з виконавців уже немає, – розмірковує дід. – Що ж робити з козою? Пожену її сам пасти, а водночас і перевірю». Напас, пригнав, тоді на воротях сам же й питає, чи пила вона, чи їла. А Коза-дереза, нахабне й безтолкове створіння, прямо в очі йому мекає: ні, не пила і не їла, а жмут «зелені» на фінансовому містку та ставок необлікованої енергорідини біля чужої греблі – то така дрібниця, що й рахувати нічого. Розібрала діда злість, бо ж команду свою надаремне розігнав, і з кози пуття немає.

– Піду, – каже, – до коваля, нагострю ножа та хоч здеру з кози-паскудниці три шкури…

Почула це коза та й дременула з дідового двору за кордон. На заробітки.

Залишився дід на обійсті зовсім один. Сидить, гірку думу думає, що діяти далі. Аж тут заявляється сільський крамар Шміло і каже:

– Пане-добродію діду, минулого року я тобі дав у борг діжку гасу. Маєш за нього вже заплатити. Коли ні – підемо до станового.

– Дак немає грошей у мене, – каже дід, – усі віддав за кляту Козу-дерезу. Хіба он забери стадо індиків – все-одно без челяді поздихають. Добрі індики, одинадцять штук і всі стратегічного призначення.

Забрав Шміло індиків та й пішов. А дід сидить, і в голові йому паморочиться. Ніяк не пригадає, щоб брав у Шміла діжку гасу. Проте, може, баба брала. Чи сини. Та їх не спитаєш – вони вже не при уряді. А може, й сам таки брав та забув. Уже вік, знаєте, склероз. Проте винні всі інші. Йому по штату не належить бути винним.

– Ех-ех! – вголос зітхає дід. – А чи не плюнути мені на те керівне становище та не піти на заслужену пенсію? Відпочив би нарешті, з’їздив би до свого старого друга, теж пенсіонера... А то тільки клопотів, як у собаки бліх.

Ну, а що наша Коза-дереза? Поникала вона зарубіжжям, бачить – ой, непідходящі порядки. Там ніхто отак-от просто на пасовисько тебе не жене, а як нагодує, то одразу ж так видоїть, що на задні ратиці впадеш. Ні, це не для нашої кози, звиклої до соціальних прав без соціальних обов’язків. Нагострила вона свої ріжки й пішла в рекет – вигнала зайця з його хатинки...

– Стій, стій! – перебиваю я читця. – Чи ти контрабандними «ніжками Буша» об’ївся? Бреши, та не забріхуйся. Ну який рекетир із нашої совкової кози? Воно ж ледаче, брехливе й безпомічне створіння. Та й сам же ти кількома абзацами перед тим казав з-поміж іншого, що шматок вигону, на якому спочатку паслася сама коза, мовчки захопила корова, ще на шматку дід прип’яв овечку, а ще кусень силою в кози відбила гонорова індичка. І раптом коза стає бійцем-рекетиром! Ні, не годиться. Не те.

– Не те, що мете, а те, що віє, – задумливо каже мій автор. – Яке ж ноу-хау тут присобачити? Може, з Кози-дерези далі зробити сидорову козу? Ну, оту, котра всюди пхається то зі своїми ініціативами, то зі своїми проханнями, а її ганяють звідусіль...

От халамидник! От компілятор! І оце така літературна зміна крокує за нами! А шурупавка в нього таки працює!

– Молодець! – кажу. – Зовсім тепло. Але перш ніж писати про це, – продовжую урочисто, – маєш знати справжню історію сидорової кози. І розповім її тобі я, оскільки з тою знаменитою твариною особисто маю, умовно кажучи, певні родинні стосунки.

При цих словах мій автор від здивування брижить лоб, округлює очі й роззявляє рота. А його довгі руді вуса обвисають, наче два іржаві оселедці.

– Не поспішай, – кажу, – твоє справжнє здивування ще попереду. Отже, місце й час появи на світ абсолютно реальної сидорової кози: село Бортнів Володимирського повіту Волинської губернії, самісінький початок двадцятого століття. Це моє рідне село. У той час жив у ньому молодий селянин Сидір Дарчук. Міцної статури й веселої вдачі чолов’яга був. Жінка його часто хворіла, тож він за покликом природи дбав не стільки про своє господарство, як про згідливих сільських молодиць. Либонь, з тієї причини й не догледів, що телятко, призначене стати коровою, прихворіло й росте якесь нещасне. Так і виросло недогінком: ні теля, ні корова…

А Сидір не зважає, у нього інші проблеми. Тим часом отой бездоглядний півкорівок, прозваний бортнівчанами козою, цілими дням блукає то селом, то левадами. У пашу чиюсь забреде – господар вижене, у чужий двір поткнеться – діти витурять. Звідти й пішла приказка: «Ганяють, як сидорову козу». Ось так! А якщо не віриш, – кажу своєму слухачеві, – то в мене є свідки. У тому ж Бортневі ще й нині живе баба Вірка – до речі, моя хрещена мати – онука того самого Сидора. Вона підтвердить.

– Во діла! – нарешті підбирає свої оселедці мій протеже. – Класний сюжет. Гріх не використати, – і заклопотано згортає папери.

Наступного дня він знову в мене.

– Прошу оцінити свою родичку, – розпливається з порога.

Мені цікава його інтерпретація. Вибрики фантазії в нього часом просто карколомні. Тож я негайно занурююся в текст.

Насамперед мова йде про те, що в закордонні перед козою постала проблема матеріального забезпечення. Авжеж, ця худобина й на гадці не мала перебиватися копійчаним бадиллям, а розраховувала на щонайвишуканішу «зелень» та «капусту». Проте там уже були начувані, хто така коза й чого вона варта, тож зустрічали її переважно запитаннями такого змісту:

– Вельмишановна пані Козо! Кажуть, донедавна у вас були неабиякі роги, прямо ядерні боєголовки. На якій барахолці ви їх збули й чи багато вторгували?

Обачно остерігаючись розсердитися, коза намагалася набрати грізного вигляду і, копирсаючи ратичками пісок, відповідала лукавцям:

– Я Коза-дереза,
за ВКВ куплена,
з усіх боків луплена.
Тупу-тупу ногами,
сколю тебе рогами,
ніжками затопчу,
хвостиком замету, –
тут тобі й смерть!

На ці її грізні слова закордонні імперіалісти так реготали, аж навкарачки падали. А нареготавшись досхочу, казали:

– Все це, пані Козо, вельми потішно. Але ліпше було б для вас же, якби ви сиділи в своїй Козоляндії.

«Постривайте, розумники, – з’ївши чергового облизня, розмірковувала коза, – я вас однаково розколю. Будете кредитувати, бу-у-дете!»

Для цього, нарешті докумекала вона, потрібна суща дрібничка – ім’я. Бо хто сьогодні вона? Просто коза. Ну, Коза-дереза. Спробуй-но оте «дереза» перекласти на якусь іноземну мову. Тільки того іноземця й побачиш. Тоді вона пригадала, що завдячує своїм походженням якомусь Сидорові.

– Дозвольте представитися: пані Сидорова.

– Рашен?

– Ні-ні, Юкрейн!

– Бахрейн? О, єс, єс!

Є ім’я – є знайомство. Все гаразд.

Ну, а далі вже не треба було великого розуму, щоб той простецький закордон розкусити. Навіть коза без зусиль зрозуміла: друге, що після імені треба мати, так це – програму. Варто заявити, що маєш програму, – і вони тут же починають давати гроші. Можеш не мати навіть поганенького плану, можеш мати, але не виконувати – фіолетово, все одно фінансують. Отак наша коза й прилаштувалася на десяток років.

Протягом цього часу вона тинялася самітами, симпозіумами, конференціями по Канарах, Багамах і офшорних зонах, але треба ж було хоч у проміжках поміж тим усім займатися чимось конкретним. Та де ви бачили козу, спроможну виконувати якусь конкретну роботу? Це її незабаром і погубило.

Як нейтральна, позаблокова, безприв’язна, безрога й беззуба, вона вдарилася в міжнародну дипломатію – взялася мирити всіх, хто свариться та конфліктує. Загострилися стосунки в лисиць із зайцями – коза до них зі своєю місією:

– Зробімо так: ось по сю межу бігають тільки зайці, а від цієї межі й далі – тільки лисиці.

– А хіба таке можливе? – розгублено запитують зайці.

– А чи не пішла б ти звідси? – запитують лисиці.

Ні, від свого походження не втечеш. Раз ти сидорова коза, значить – ганятимуть. На будь-якому рівні.

А останнім часом якось не чутно стало про нашу дипломатку. Перед тим, щоправда, писали газети, ніби вона взялася владнати тяжкий конфлікт між вовками та ведмедями, що раптом заворогували. Виступити поміж ними такою собі буферною зоною. Після того – ні слуху, ні духу. Хоча нещодавно прибув із-за кордону один міжнародник, то розповідав, ніби її бачив. Але й він не стверджував напевне. Казав лише, що ріжки та ратички були достеменно її.

Розділ ІІІ. Оба-на! Фейлетони

ЗАКОН З КОСОЮ

Коли Юлія Тимошенко з трибуни свого чергового форуму оголосила, що вже готує для України нову Конституцію, ми з моїм приятелем Левонком Тлущем, теж літератором, дуже схвилювалися.

– Ти тільки подивися, – сказав я зворушено, – яка вона гарна у своїй рішучості!

– Ага, – погодився Левонко, – їй би ще шкірянку та червону хустину на голову.

– Навіщо хустину? – здивувався я. – У неї ж коса…

– Ну, коса – це замість маузера... – багатозначно зауважив Левонко.

Власне, маузери команді Тимошенко дуже потрібні. Щоб відстрілюватися на всі чотири боки. А найперше – від своїх запеклих соратників нашоукраїнців. Хоча загалом волинське небо для тимошенківців було начебто цілком безхмарним. 26 березня 2006 року вони перемогли на виборах і до обласної ради, і до більшості районних. І тоді де не візьмись на їхню голову партизан Турак!

Правду кажучи, він ніякий не партизан, а сільгосппідприємець з села Угринів Горохівського району і депутат обласної ради вже енного скликання, пройшов як безпартійний по списку Блоку Литвина. Спочатку хотів за списком Блоку Юлії Тимошенко, але незадовго до виборів його виключили з головної партії блоку – «Батьківщини». За дисидентство. Точніше за те, що не прогнувся перед наближеним до самої народним депутатом... ну, поза очі його називають «Дідом», який і є фактичним керівником усієї волинської бютівської команди. А Андрій Турак – о, жах! – мав намір самостійно, без цінних вказівок «Діда» керувати обласною організацією «Батьківщини»!

Так от, у жовтні 2006 року в один момент цілих дев’ять чоловік виходить із фракції БЮТ і перебігає до Турака. Тимошенківці в обласній раді втрачають більшість. Але перебіжчики не вливаються у фракцію Турака, а створюють разом з ним нове об’єднання, яке називають «Перспектива». Їм кажуть: «Зрадники!» А вони: «Ніякі ми не зрадники. Ми не перебігли до протилежного табору, а залишаємось самі по собі». Їм кажуть: «Ви „кинули” Юлію Володимирівну!» А вони: «Нічого подібного! Ми любимо Юлію Володимирівну і виходити з її партії не маємо наміру». Тоді їм кажуть: «Ну, коса нашої революційної справедливості вас все-одно дістане» – і 12 січня 2007 року у Верховній Раді народжується закон про імперативний мандат.

Щоправда, новий закон проблеми, яка виникла, поки що не вирішує, а навіть її роздвоює. По-перше, змушує з’ясувати причини, з яких депутати намагаються залишати лави БЮТу. Волинські втікачі стверджують: депутат, який перебуває у фракції БЮТ, повністю позбавлений права на власну думку. Він також повністю позбавлений права при голосуванні бодай якось відхилятися від «генеральної лінії», бо перш ніж вкинути бюлетень до урни, зобов’язаний показати його керівникові фракції.

Таким чином, депутат перетворюється в бездумного кнопкодава. Крім того, не тільки в депутатських фракціях, а й в партійних організаціях «Батьківщини» неможливо з жодного приводу дискутувати, бо там повністю відсутня внутріпартійна демократія. Закономірно, тим, у кого є почуття людської гідності, це не до вподоби. А хто проявляє непокірність, одразу, як шкідливий політичний баласт, викидається за борт організації.

Такі порядки у волинській структурі «Батьківщини» запровадив той же «Дід». Колись на піку своєї кар’єри він працював першим секретарем райкому КПРС, отож по-іншому керувати не вміє. Тому коли постало питання про очільника обласної організації, «Дід» рішуче відкинув кандидатуру авторитетного й через те незручного Андрія Турака і провів на керівну посаду зовсім зеленого хлопця. Той не посміє міркувати самостійно...

– Як гадаєш, Левонку? – цікавлюся з цього приводу думкою колеги. – Якщо, не дай біг, складеться у нас двопартійна система – Партія регіонів-БЮТ, як тоді виглядатиме Україна з точки зору демократії?

– А десь, мабуть, так, як човен, в якому дві партії вантажу поклали під один борт , – глибокодумно каже Левонко.

Друга проблема, яка виникла з появою закону про імперативний мандат, – із якого часу бути йому чинним. Ініціатори хочуть задіяти документ з дня попередніх виборів, тобто з 26 березня 2006 року – для того й протягли. Але ж закон не має зворотної сили, значить – заднім числом застосовуватися не може. Це в демократичних правових країнах. Та чи належимо ми до них?

До того ж, стаття 36 Конституції України говорить: «Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій». Отже, тих, хто вийшов із своїх фракцій раніше, як-от у Волинській обласній раді, вже не можна тягти назад. І виключати всіх гамузом не випадає, бо ж люди поважні. Проблема!

Хоча, шановні мої, на цю проблему давно вартувало подивитися зовсім з іншого боку. Чому взагалі у нас виникла потреба в законі про імперативний мандат? Спочатку, пам’ятається, була запекла боротьба тодішньої опозиції (теперішньої влади) за пропорційні вибори. Нову систему виборів запровадили. Але в Західній Європі за нею виборець голосує і за партію в цілому, і за конкретного члена її регіонального списку зокрема.

Наші революціонери вирішили перехитрити власний народ – запровадили тільки половину європейської системи. Аякже, в протилежному випадку спонсори та всілякі інші потрібні люди до рад не потрапили б. Тепер же, щоб втримати їх у фракціях, і необхідна вузда у вигляді імперативного мандату. І знову хитрість: таку вузду сплели тільки для депутатів місцевих рад. Та до них розумно було взагалі пропорційної системи не застосовувати. Тоді й шори для депутатів не потрібні були б. І на революційні граблі нова влада не наступала б!

А якщо практично, то питання зводиться до давно набридлої гризні між БЮТом і «Нашою Україною». От і створення фракції «Перспектива» у Волинській обласній раді так само приписують підкилимним потугам губернатора, який прагне мати у раді свою більшість. Ні в чому колишні соратники не хочуть одне одному уступати.

До смішного доходить. З радянських часів на Волині було об’єднання «Волиньліс», не так давно перейменоване в управління лісового господарства. Підпорядковується воно, закономірно, облдержадміністрації, котра під егідою Народного Союзу «Наша Україна» – пропрезидентської партії. Але донедавна в області залишалися ще й нічийні колгоспні ліси. Чимало, третина всього лісового масиву області. Обласна рада забирає їх і утворює своє підприємство «Волиньоблагроліс». Тепер в нашій області є ліси ющенківські і є окремо тимошенківські.

– Аякже! – підхоплює тему мій співрозмовник Левонко. – Дай станеться так, що раптом прийде до влади гвардія Януковича, тоді нинішнім нашим провідникам одна дорога – в ліс. Але в одному лісі вони передушать одні одних. А так ющенківці підуть у свій ліс, а Юлині – у свій...

І тут з моїм приятелем годі сперечатися. Що ж стосується злощасного імперативного мандату – з цього приводу в Луцьку десь тоді ж таки з’явився в’їдливий віршик невідомого автора. Жахаючись крамоли, опублікувати його не посміла жодна з місцевих газет, отож процитуємо:

Рішучою ходою
Ідуть більшовики.
Це Жанна Д’Арк з косою
Веде свої полки.

Як тільки десь не в ногу
Боєць, бува, ступне,
То блись коса – і в нього
Враз голову зітне.

Хай знає супротивник
І свій хиткий солдат,
Що є імперативний
Караючий мандат!

Ні кроку вліво-вправо!
(Не люди – силікон).
Революційне право
Від Жанни Д’Арк закон!

Як в міліціонера,
Пощади не проси.

... Не треба револьвера –
Їй вистачить коси...

Віршик, мусимо визнати, стрельнув у саме яблучко. Незабаром ті, що відкололися від фракції БЮТ в обласній раді, слізно розкаялися у скоєному, після чого були знову великодушно прийняті в лоно рідної фракції, де тепер нижчі трави та тихіші води. Двоє, щоправда, принижуватися відмовились – їх вигнали прямо з зали засідань облради й замінили слухняними. А вже у вересні 2007 року відбулися дострокові вибори до Верховної Ради, на яких Блок Юлії Тимошенко тріумфально додав до свого попереднього результату майже п’ятнадцять відсотків й утворив з пропрезидентською «Нашою Україною» правлячу коаліцію, котру щиросердно назвали демократичною.

На підтвердження вільної сутності цього парламентського об’єднання під час першого ж голосування Юлія Тимошенко особисто стояла біля урн, а кожен депутат перед тим, як опустити бюлетень у скриньку, відверто демократично демонстрував їй заповітний папірець із потрібною позначкою. При цьому в Юлії Володимирівни не було жодної зброї, окрім традиційної елегантної коси…

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

У цій добірці подано лише по одному твору з кожного із розділів гумористичної збірки Олега Потурая, проілюстрованої його земляком, юристом за фахом і карикатуристом за Божим обдаруванням Юрієм Опеканом із райцентру Іваничі. Всього ж у ній – 53 твори, які «вписалися» на 138-и сторінках. Словом, почитати таки є що! Сподіваємося, найближчим часом Олег Гнатович стане постійним блогером «Перця…», і наші читачі матимуть іще не одну нагоду насолоджуватись потужною енергетикою його творів.