Притча про ні своїх, ні чужих дітей

В якійсь новій державі, що безнадійно розвивається, небідні люди дуже полюбили бавитися політики. Не для себе ради, а, як кажуть, для нового покоління молодих громадян достойніших, кращих, вільних. Поки свої ніби-то перемагали недобрих, а насправді ні так, ні сяк, виросло молоде покоління. Подивились політики на оцю молодь і сказали – не така! Зненавиділа політику і махнула рукою на систему ця молодь, залишена на опіку ні нашим, ні чужим міністрам і на поталу принципово немовлячим людям при силі і владі. Ніхто не певен у покірності зіпсутого покоління…

Забоялись пани-олігархи молодих громадян, що не люблять політику. Хто зна як поведуть себе вони, коли почнуть дорослішати. І вирішили багаті люди, що в політику бавляться, купити собі за податки громадян дешевий спосіб власного страхування, щоб їхніх статків ніхто не чіпав і від влади не відсував, а вважав рідними батьками народу «Цієї Країни».

Знайшли людину досвідчену і хитру, бородату, окуляристу, грошолюбну і до аборигенів зело неприхильну, націоналізму їхнього системного губителя. Дали йому мішок зелених грошей і міністром якимось призначили. Сказали зробити справу з молодими аборигенами, щоб вони не знали хто вони такі, що з ними діється і лиш справно працювали яко сила порядно робоча.

Взявся рядити справи той міністр якийсь, всі накази старі відміняючи і новий порядок наставляючи. Велів скоротити термін науки шкільної і дітей маленьких з п’яти років за єдиною програмою виховати. При нагоді всі програми науки змінено, книжки переписано і підправлено на угоду з кожним народом чужинецьким, а чи китайським і, навіть, московським. Придумав хитрий і бородатий міністр якийсь, щоб вчити дітей аборигенів як нерідних батькам своїм, щоб вони не так дідів і прадідів землі власної шанували, як зело народи чужі і близькі першими вважали і їхнє право на своїй землі стерегли, визнавали чуже право найвищим, мову чужу переймаючи.

Позаяк непросто збитошних отроків навчити себе не любити, чужу мову шанувати і чуже право з послухом приймати, хитрий чоловік взявся мучити дітей маленьких, що маминої руки тримаються і починають світ Божий пізнавати. Придумав він закон такий, за яким всі дітки аборигенів п’ятирічні забираються від руки маминої і в дитячі заклади віддаються. Там насильно вчаться першої науки бути тінню слабкою народів сильних, чужих і в знак покори мову чужу переймати краще маминої.

Думав собі отой міністр грошолюбний якийсь, що дітки змалку виростуть ніякими і чуже вище свого любитимуть, а в зрілому віці для блага народів навколишніх працюватимуть, не сміючи чужим людям багатим перечити. Бо ж мають їх навчати однаково ніякими за програмою міністром якимось писаною. А хто з родичів аборигенних не відправить діток малолітніх до закладів дитячих, то сам повинен по тій програмі дітей мучити, аби всі були однаково ніякі, дідів-прадідів не шануючі і мовою чужою мовлячі.

А ще веліли в кожній родині аборигенній маленький ящик мати, в якому всякі дива і картинки показуватимуть – все чужомовно і красиво-гламурно, щоб дітки днями в той ящик дивились і вчились як той гарний чужий світ любити, а природжений звичай забувати. Той ящик мав бути ніби-то мама для дітей і аборигенів дитинячих, щоб дивились щодня в той ящик показуючий і балакаючий, непомітно для себе щораз добрішими і ніякими роблячись, стаючи собі не рідними, для чужих мирними і покірними.

Та зажурився той міністр бородатий якийсь, що не всіх, на жаль, та програма змалку розпаскуджує до рівня хлібоїдного. Є повсюди, а особливо на дикому заході якесь плем’я осібно виховане, що дітей своїх по-аборигенному говорити і розуміти навчає, від говорящого ящика відганяє і вчитися доброї науки батьківської примушує.

Не спить, не їсть бородатий міністр якийсь від того, що дітки не всі вчаться бути однаково ніякими і ще по-своєму варнякають. Сто раз казав отим західникам і зело свідомим, що вони як усі – ніякі і «хахлами» бути приречені, що на «фені» - «ніякий» означає. Вже й приписав їм програми як бути ніякими і вихователів з роду немовлячих наслав, і наглядачів уперто наглядаючих призначив. Не слухають, протестують, папери пишуть для макулатури загальної і думають якось діток малесеньких вберегти від програми самоїдської і нерідної.

Пішов міністр якийсь у хазяїв помочі просити. Позбирались бонзи гламурнії на таке диво подивитися, як людці здумали багатій і захланній волі противитись. Дивились, бороди лисніючі чухаючи, головами хитали, капшуки із грошима зеленими мацаючи. Мусили таки розкошелитися і заплатили тим, що в ящику мовлячому сидять, народ баламутять і тим, хто віру батьківську єлейним голоском забути умовляє, мову забути переконує силою грошей і спокуси.

Сидять там наверху, спостерігають, чекають собі з поп-корном у розпухлих п’ястуках і заслинено передчувають спокій, коли буде тільки їхній ніякий світ, а нашого живого не стане. Так чигають стерв’ятники на своє, на здобич поколінь живого світу. Але поки аборигени бережуть душі своїх дітей і тримаються рідномовного звичаю – не дочекаються…