За що з Волині виживали професора Колба?

Чимало цьогорічних абітурієнтів, які виявили бажання навчатись на правничих спеціальностях Волинського національного університету імені Лесі Українки, із подивом дізнавалися, що серед викладачів не буде кумира багатьох їхніх попередників-випускників – педагога від Бога і професора життєвого досвіду Олександра Колба. Досить туманні пояснення причин, чому професору Колбу не продовжили контракту у ВНУ, наштовхнули на пошуки слідів загадкового зникнення першого на Волині доктора юридичних наук, котрий зробив себе сам тут, у Луцьку. Покопавшись у тенетах Інтернету, «Перець…» віднайшов статтю, у якій наш земляк, виходець із Каменя-Каширського, сам дає відповіді на всі питання...

...Якби мені ще рік тому хтось сказав, що я, за всіма формальними ознаками, – найбільш кваліфікована одиниця на юридичному факультеті Волинського національного університету, посеред навчального року залишуся без роботи, я б сказав, що це якийсь невдалий жарт. Та з позицій сьогоднішнього дня бачу, що в житті все може статися, особливо, коли доводиться стикатися з непомірними амбіціями та самодурством тих, хто отримав певну владу, але не навчився нею мудро розпоряджатись.

На сто відсотків правий той, хто вважає, що все в житті відбувається не за нашими програмами чи забаганками, що життєві випробовування даються нам зверху – для того, щоб перевірити нас, як той сталевий прут, на міцність. Гартуючи нас, сили небесні готують людину до чогось вищого, дають можливість піднятись над усіма, хто свої життєві випробування не пройшов. Тими, хто, досягнувши чогось матеріального, якихось благ, став вважати, що вже «схопив Бога за бороду», що йому все можна і все дозволено. Мені їх жаль, бо рано чи пізно за це доведеться розплачуватися...

Я свідомо не став виносити цих питань на суд громадськості у переддень 70-річчя Волинського національного університету імені Лесі Українки. Не хотів затьмарювати свята багатьом чесним і порядним викладачам і студентам, серед яких у мене залишається чимало друзів, котрих я щиро шаную й поважаю. Бо це свято не окремого керівника чи керівної верхівки, це було свято всього трудового колективу ВНУ.

Проблема, яка виникла в університеті навколо мого імені, носить цілком штучний характер. Її корені, мабуть, сягають ще 10-річної давнини. Багато років пропрацювавши в системі виконання покарань як кандидат наук, у січні 2000-го я вийшов на пенсію за вислугою років, перед цим вже три роки працювавши на юридичному факультеті університету на посаді доцента за сумісництвом. 8 січня цього ж року, на запрошення тодішнього керівництва, влаштувався на роботу в університет на постійній основі на посаду доцента кафедри публічного права.

Того ж дня в канцелярії університету лежав нашвидкуруч «зліплений» лист компрометуючого характеру, підписаний групою викладачів юридичного факультету, частина з яких працює тут і сьогодні. Не особливо підбираючи слів та епітетів, вони сфабрикували пасквіль про те, що, мовляв, у тюремній системі можуть працювати тільки деякі люди; якщо в житті людина не може ніде влаштуватися, то вона йде працювати в тюрму; а люди, які там працюють, – трутні та нездари... І весь цей бруд – не на рівні пліток, а в офіційному листі на ім'я ректора, який завершувався ультиматумом, ледь не погрозою. Мовляв, якщо приймете на юридичний факультет таку людину, то всі, хто підписався під цим листом, підуть із факультету...

Вибухнув скандал, були скликані збори факультету, відбулося відкрите обговорення листа. Справа завершилася на мою користь, їх оцінки та судження нічим не були підтверджені. Я навіть зібрався позивати авторів листа до суду, але університет саме готувався до акредитації, мене по-людськи попросили не роздмухувати скандалу й не давати справі ходу. Я погодився, але поставив умову, що тих людей, які зганьбили себе таким листом, на факультеті не буде. Вони справді пішли – і 5 років на факультеті все було спокійно й благополучно, без інтриг та підкилимних ігор.

У 2005 році на владному олімпі в університеті з'являється новий ректор, із яким до того наші життєві доріжки ніде не перетиналися. Здавалось би, наші стосунки мали б будуватися з цілком чистого, нічим не заплямованого аркуша. Проте, як виявилося, новому ректору ще до нашого особистого знайомства вже сформували негативну думку про мене.

Ректор відправив у відставку всіх попередніх деканів та проректорів і оголосив нові вибори деканів. Оголосили конкурс і на декана юридичного факультету. Як людина, що працювала в мілітарній системі і добре знає принципи «єдіноначалія» та підлеглості, я прийшов на прийом до ректора і відкрито йому сказав, що хотів би подати заяву на посаду декана юрфаку. З цього, власне, й почалася наша перша зустріч.

Мабуть, ректору не сподобалася така моя прямота, він піднявся з крісла і так само прямо сказав мені, що я не буду деканом, бо в нього є інша кандидатура. Я не став сперечатись, погодився, бо це право керівника – підбирати собі команду. Заяви на конкурс не подавав, навіть дав згоду бути довіреною особою іншого кандидата на посаду.

Друга моя зустріч із ректором відбулася за день до виборів декана. На юридичний факультет прийшла ціла делегація – ректор, проректори. Ректор відкритим текстом заявив: проголосуєте за мого кандидата - буду з вами працювати, не проголосуєте – не буду...

Словом, факультет вибрав саме того декана, якого хотів новий ректор. Наступного ж дня ректор підписав наказ про його призначення деканом. І перше ж розпорядження, яке видає останній, – відправляє у відставку попередніх продеканів і набирає нову, свою команду. І саме з цього дня у вуха проректорів та ректора, при кожній зустрічі, почали вкладати думку, нібито на факультеті є якісь заколотники, які постійно заважають, не дають працювати. До таких зарахували насамперед мене.

Та я продовжував працювати, і в 2007 році отримав диплом першого на Волині доктора юридичних наук. А в липні 2008 року на Вченій раді мені вручили атестат професора. Бачу, ректор цілком дружелюбно до мене налаштований. Не відмовив навіть у тому, щоб разом відсвяткувати цю подію. Проте сталась одна оказія: декан факультету в цей час саме перебував за кордоном. Коли ж по приїзду він дізнався, що ректор був у одному товаристві зі мною, то, образно говорячи, втратив сон...

У наших стосунках із ректором настало тимчасове потепління. Але тільки тимчасове, бо мої «любі друзі» зробили все, аби знову поміж нами «вбити клин». Декану відразу ж доклали, що ми з ректором мирно сидимо за одним святковим столом... А тут ще й ректор декану дорікати став: чому юридичний факультет не має четвертого рівня акредитації? Декан склав у своїй уяві «картинку»: ага, ректор на мене тисне, а його вже за стіл запрошує! Значить, то вже Колб в декани мітить!..

І та «команда» стала думати-гадати, яку ж історію придумати, щоб нас із ректором розсварити. І, зрештою, таки знайшли, за що зачепитись. Восени 2009 року я відбув у відрядження на засідання спеціалізованої ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Приїжджаю – а мені догану «вліпили». За банальну формальність: мовляв, я не виписав так зване «нульове відрядження».

Річ у тім, що поїздки для участі у спеціалізованих радах фінансують ці ж ради, тобто, навчальний заклад за ці відрядження не платить. І склалася така практика, що раніше в таких випадках я фактично тільки службову записку писав. А якщо була потреба в заміні, то робив заміну занять як завідувач кафедри. В цьому випадку такої потреби не було, навчальний процес не було зірвано. Проте з мене взяли пояснення і оголосили догану – за те, що не формально виписав відрядження. Півтора роки цього не вимагали, а тут, раптом, виявляється, треба було...

Звернувся в прокуратуру – кажуть, усе законно, звернувся в інспекцію праці – теж, бо вже й там проти мене «попрацювали». І я зрозумів, що мене виживають з університету. Шукатимуть нові зачіпки, використовують будь-які дріб'язкові приводи, щоб знову в чомусь звинуватити, оголосити ще одну догану.

Вcе це не могло минути безслідно. В мене помітно погіршився стан здоров'я. Мабуть, далися взнаки ще й наслідки вогнепального поранення, яке я отримав у 1994 році при затриманні озброєного злочинця, перебуваючи на службі в органах внутрішніх справ. Далі дійшло до того, що мене почали переслідувати навіть по лікарнях! Стали робити запити: де я знаходжусь, яка хвороба? Хоча це, як відомо, заборонено законодавством, лікарської таємниці ніхто не відміняв...

Я вирішив звернувся до перших осіб обласної влади, громадськості, правоохоронних органів, аби вони цивілізовано врегулювали цей конфлікт. Прохання було єдине: припинити всі ці переслідування, бо терпіти свавілля я не буду. На що отримав приблизно таку відповідь: мене все-одно виживуть...

Коли я зрозумів, що змінювати своєї позиції по відношенню до мене ніхто не збирається, 29 листопада 2009 року я вимушений був написати відкритий лист в Академію правових наук, Міністерство освіти, в якому просив втрутитися третій стороні, бо, на жаль, на рівні області ця проблема не вирішувалась. У цьому листі я аргументовано виклав усі факти, які свідчили, що відбувається цькування та переслідування мене як людини і викладача університету.

Невідомо яким чином цей лист, без будь-яких супровідних записок чи резолюцій тих посадових осіб, яким я його направляв, потрапляє до керівництва університету. Ректор створює спеціальну комісію, що підтверджується його резолюцією на цьому листі, і в порушення статей закону, які передбачають відповідну процедуру розгляду подібних заяв, доручає цій комісії провести перевірку викладених у заяві фактів.

Після цього декан ініціює збори трудового колективу, на які виносить питання про розгляд моєї заяви. 16 грудня, ще будучи на лікарняному, я дізнався, що будуть такі збори – і написав службову записку на ім'я декана, зробив оголошення на кафедрах, що це – грубе порушення мого конституційного права на звернення громадян. Якби розгляд моєї заяви здійснювався на факультеті за результатами розгляду цієї заяви вищестоящими органами, я б з цим змирився. А це ж було кричуще порушення закону!

У службовій записці я поставив вимогу не розглядати цього питання без моєї присутності, бо це моє невід'ємне право як громадянина – бути при розгляді мого звернення. Не зважаючи на це, 17 грудня збори факультету були зібрані. У протоколі зборів, який на сьогодні вилучено, зазначалось, що оскільки люди вже спланували свій день і зібралися, то щоб даремно не тратити їх час, вирішено все ж розглянути мою заяву. Бо Колб, мовляв, може довго хворіти, тож збори невідомо коли зберуться.

26 грудня протокол цих зборів, уже у вигляді інформації, був розглянутий на Вченій Раді університету, про що свідчить відповідна виписка. І Вчена Рада, виходячи з рішення цього протоколу, засудила мої дії й визнала мій вчинок аморальним. Тобто реалізація мною конституційного права на звернення громадян була визнана не більше й не менше, як «аморалкою»! І поставили питання перед ректором, щоб мене звільнити. Як кажуть, «без суду і слідства»...

Я змушений був шукати захисту тепер уже в Генеральній прокуратурі. Подав заяву Генпрокурору, а її копію направив Міністру освіти, вказавши, що це є грубе порушення конституційних прав людини, до того ж, в цьому випадку має місце перевищення влади та службових повноважень. А за зловживання владою, як відомо, передбачена кримінальна відповідальність, і я просив Генпрокурора розглянути питання про порушення кримінальної справи за відповідними статтями. Бо розглядати звернення громадянина та посадова особа, дії якої оскаржуються, не має права, за це передбачена кримінальна відповідальність.

Попри це, в січні 2010 року Вчена Рада університету розглянула і цю мою заяву. Результат розгляду, як свідчить відповідний протокол, такий: не укладати зі скаржником будь-яких трудових угод, бо він, мовляв, є аморальною людиною... Аналогічне рішення з таким самим висновком прийнято Вченою радою університету і в лютому 2010 року, що стало розглядом моєї заяви про продовження контракту на посаді професора кафедри.

І в березні 2010 року, коли в мене закінчився строк дії контракту, нового контракту мені не підписали. Я написав прохання, щоб зі мною уклали строковий договір, бо ж контракт припинявся посеред навчального року. Однак і в цьому мені відмовили. Написали, що, мовляв, ми не можемо укласти з вами строковий договір, бо в нас є положення, і ми не можемо його порушувати... Хоча це жодним чином не може бути порушенням, бо така форма працевлаштування передбачена трудовим законодавством.

До слова, в лютневому протоколі Вченої Ради записано, нібито я неодноразово запрошувався на вчені ради факультету, університету, але я на них не з'являвся. Хоча жодного разу – ні в письмовій, ні в усній чи телефонній формі, жодна посадова особа не повідомляла мене про вчені ради, час їх проведення, порядок денний і таке інше.

Логічним завершенням всієї цієї історії стало 4 березня 2010 року – день, коли в мене закінчувався контракт. Кафедру кримінального права і кримінального процесу, яку я очолював, прийняв ректор. Я почув на свою адресу «монолог Нерона». Коли ж попросив, як кажуть, «останнього слова» на своє виправдання, мені його не надали...

Оце, мабуть, найкраща відповідь на запитання, як насправді мене запрошували на Вчені Ради, які були в університеті. Якби справді запрошували, то всі в університеті знали б те, що я зараз описую. Але люди чули лише одну сторону, їм розповідали небилиці, а вони в це вірили, бо не мали змоги з перших вуст почути про те, що ж відбувалося насправді? І сьогодні я вдячний чесним та принциповим журналістам, які не відмовились опублікувати цей лист і надали мені можливість висловитись та донести мою позицію до читача.

У протоколі Вченої Ради, до речі, записано ще й таке. Мовляв, моя заява дискредитує чесне ім'я ректора і декана, а тому потребує судового захисту. Якщо це справді так, то чому ж ніхто з них досі не подав на мене до суду? Невже ця «команда» здатна лише розповсюджували чутки, у тому числі і в Міністерстві освіти і науки України, нібито я «аморальщик» і «анонімщик»?

Я ніколи в житті не опускався до рівня анонімок, мені вистачає сили волі та духу говорити правду від свого імені, ні перед ким не криючись. Усі, без винятку, свої заяви я підписував власним іменем, і за все, що мною написане, я готовий відповідати. І доводитиму свою правоту доти, доки мені вистачить сил, відстоюватиму справедливість, поки вона не буде відновлена.

В цій історії найбільш прикро, що ректор, із яким після захисту моєї докторської дисертації в нас уже налагодились нормальні ділові стосунки, не захотів об'єктивно та неупереджено розібратися в ситуації, а повірив своєму оточенню, яке, я переконаний, методично підставляло і продовжує його підставляти такими своїми діями та вчинками...

Зрештою, доля розпорядилася так, що я не зламався і не загубився. І хоч останні місяці мені довелося проводити більше часу в дорозі, аніж удома з сім'єю чи в кабінетній тиші, я про це не жалкую. Я був затребуваний – мене запрошували на роботу університети Львова, Івано-Франківська, Одеси, Києва. За цей час я здобув багато нових зв'язків, можливостей, нового досвіду. І сьогодні вже прийняв запрошення на постійну роботу в один зі столичних національних університетів.

Переповідаючи все це, я свідомо уникаю прізвищ, хоча, підкреслю ще раз: я готовий відповідати за кожне написане мною слово! Думаю, читачі спроможні самі впізнати головних персонажів цієї брудної вистави з елементами підступу, наклепів, оббріхування, знеславлення і компрометації, фінал якої був заготовлений один – вижити професора Колба з Волинського національного університету, з Волині взагалі...

Наостанок хочу сказати своїм землякам-волинянам: я повернусь на Волинь, але тільки після публічних вибачень керівництва університету за ті наклепи й переслідування, яких я зазнав і через які втратив роботу тут, на Волині. Навіть якщо доведеться чекати того часу, коли у Волинський національний прийде нове керівництво, яке засудить такі дії своїх попередників.