«БалоГон» навколо пам’ятника Бандері

До «вождів» у нас звикли. Як непомітно для себе звикли і до їх непомірних амбіцій, інфантильності і пихи. При цьому кожен із «вождів» бажав би, щоб однопартійці вже при житті шанували його не менше, ніж комуністи Леніна після смерті. Але більшість із них не задовольняються надто тісним, як для їх амбіцій, колом «однодумців». Тому вся країна перетворилась на постійно діюче політичне ристалище...

«Вожді» та Україна

Для залучення все нових і нових «ресурсів», а саме таким технологічним терміном у вузькому колі політиків називається все, що допомагає у здобутті влади і впливу (в т.ч. і наша з вами прихильність), «вожді» використовують будь-які засоби. Але спершу – про обіцянки. Обіцянки, загорнуті в гарну обгортку політтехнологічних розробок, – ходовий товар на українській політичній біржі. Біржову ціну він має відносно невисоку, але значно нижчою є його справжня ціна.

Тому, якщо будь-хто з таких «вождів» називає свою політичну «гоп-компанію» мало не єдиною структурою, здатною привести країну до світлого («комуністичного», «капіталістичного», якого там ще...?) майбутнього, не вірте. Ну, заявляв же новообраний голова «Єдиного Центру» Ігор Кріль на першому з’їзді цієї партії, який відбувся 12 липня 2008 року: «Ми формуємо єдину команду, щоб країна не жила більше від кризи до кризи від виборів до виборів». Пророчі слова, чи не так? «Команда» «ЄЦу» ж ніби є… А може, просто вона не настільки єдина? Хто зна…

У свідомості громадян України Віктор Балога і його дітище «Єдиний центр» пов’язані намертво. Українці середнього і старшого віку при цьому, напевне, згадують ще й масово тиражовані в благословенні, для багатьох, застійні часи лозунги типу : «Мы говорим Ленин – подразумеваем «Партия», мы говорим Партия – подразумеваем «Ленин»…

З Балогою і «ЄЦом» цей лозунг спрацьовує залізно. Цим самим нагадуючи іншу поговірку, про те, що Ленін завжди живий… Рівно, як і з багатьма іншими сучасними «лєнінами» і «партіями». Спробуйте порівняти. Принаймні, настрій підіймає. А простим українцям усе більше хочеться «мати на увазі» (подразумевать) всіх сучасних «лєнінів» вкупі з усіма їх «партіями»…

Русин на Закарпатті, «український патріот» у Києві

Але нехай нікого з незнаючих не обманює головування в «ЄЦі» Ігора Кріля. «ЄЦ» тим і вирізняється серед решти політичних «гоп-компаній», що їх офіційний і реальний лідер – це не одна й та ж сама особа. Справжнім лідером в «ЄЦі» (і це в нікого з «єцунів» заперечень не викликає, особливо в Ігоря Кріля) є Віктор Іванович Балога.

І не сумнівайтесь у можливій ефективності такого «двоєцарства». Путін з Мєдвєдєвим вживаються прекрасно. При цьому навіть дозволяють собі час від часу погрожувати сухеньким кулачком Вашингтону, шантажувати Європу, проводити кампанії зачистки в Чечні, «умиротворювати» Грузію і диктувати Україні свої умови. Але, звичайно, чорта лисого вони б нам щось продиктували, якби не помічники з «тутейших». Знайшлись такі «тутейші» і на Закарпатті.

Одним і з них є «зацєнтий» москвофіл, священник Української Православної Церкви (Московського Патріархату) отець Дмитро Сидор. Про фінансування через нього Росією «русинського проекту» українські ЗМІ згадували не раз і не два (http://www.ua-reporter.com/novosti/42921).

Як правило, різкий і прямий, в оцінці «господаря Закарпаття» Віктора Балоги отець Сидор досить обережний: «Віктор Балога – русин і патріот України». В світлі останніх подій, коли тим же Сидором разом із соратником Балоги, депутатом Закарпатської облради Євгеном Жупаном за відкритої фінансової підтримки з боку члена Президії «ЄЦу» Василя Петьовки і владного сприяння першого заступника голови Закарпатської ОДА та керівника обласного «ЄЦ» Івана Балоги ставиться питання: або-або, русин чи українець, така поблажливість з боку отця виглядає дивною. Думаю ще й тому, що визначати, хто є патріотом України – явно не Сидору, бурхлива промосковська діяльність котрого отримала негативну оцінку навіть з боку предстоятеля УПЦ МП Володимира Сабодана (http://orthodox.org.ua/ru/intervyu/2008/11/19/3825.html).

Але в оцінці своїх непрямих партнерів по політичному бізнесу без подібної тактовності не обійтись. Бо є один спільний інтерес у цих двох «солодких парочок» – Путіна і Мєдвєва, Балоги і Кріля. Саме від авантюрного проекту «русинство на Закарпатті» обидві «сімейки отримують» немалі політичні дивіденди. Вигоду Росії від такого Сєвєродонецька на Західній Україні пояснювати не буду. Хто хоч трохи розбирається в темах транзиту нафти, газу, транспортних коридорів, політики внутрішньої і зовнішньої, етнічної та економічної, мене розуміє без зайвих слів. «Sapienti sat» (розумному достатньо), як казали древні римляни…

Прибуток же Балоги від такого своєрідного СП двох дуетів – кремлівського і закарпатського – теж очевидний. По-перше: це все більше перетворює Закарпаття на суто його «політичну вотчину»; по-друге: вигода в тому, що в потрібний йому час «закарпатський сантехнік» має можливість стримувати київську владу (в першу чергу Президента) від будь-яких активних блокуючих дій проти Балоги. Іншими словами, фактичний керівник «ЄЦу» дає зрозуміти; «якщо ви не дасте мені шмат влади у Києві, я зроблю собі удільне князівство на Закарпатті. Поки автономне, а потім…»

Після визнання незалежності Косово і слабкості центральних виконавчих органів влади на місцях такий сценарій неймовірним не виглядає. І найгірше в цьому випадку навіть не те, що в один момент Балога свою загрозу виконає, а те, що ситуація на Закарпатті зайде настільки далеко, що її не зможе проконтролювати ніхто.

Але ким же все ж таки є Віктор Балога? Русином, патріотом України чи тим і другим одночасно. Нехай вас не здивує моя відповідь, але Віктор Балога не є ні русином, ні патріотом України, ні, тим більше, русином і патріотом України одночасно. Для таких, як Балога і його помічник Кріль, і «русинство», і «український патріотизм» є лише розмінною монетою для досягнення все більшого і більшого особистого впливу і влади. І прецедент взаємовигідного успішного співробітництва «ЄЦу» з Кремлем на Закарпатті загрожує поширенням на решту України.

Колишній однопартієць Віктора Балоги та Ігора Кріля, народний депутат від «Нашої України» Володимир Карпук якось сказав: «Сьогоднішні вітчизняні політичні сили в умовах майбутньої виборчої кампанії проходять такий собі кастинг у стінах Кремля на лояльність та підтримку російської сторони…» Можна не сумніватись – в успішному проходженні цього кастингу зацікавлені обидві сторони…

Волинські «ЄЦуни» Загрева й Бондар

Народна мудрість «який татко – такі й дитятка» спрацьовує і стосовно волинських «єцунів». Один мій знайомий жартома охарактеризував процес формування «ЄЦу» на Волині так: «від Балоги до Буліги» (Микола Буліга – голова виконкому обласного «ЄЦу»). Але «ЄЦ» на Волині – це перш за все Володимир Бондар і Борис Загрева, кожен зі своїм угрупованням.

До теми угруповань у Волинському «ЄЦі» повернемось дещо пізніше, а зараз глянемо по-новому на головних дійових осіб.

Володимир Бондар після своєї відставки з посади голови Волинської ОДА був, як то кажуть, у дивному становищі. В старому, ще радянському фільмі це становище один із героїв змалював наступною сентенцією: «Самотня жінка – це ж непристойно!». Подібно – кожен день невизначеності політика б’є по його репутації дуже жорстко.

А пауза дійсно затягувалась до непристойності. З 15 листопада 2007 року Володимир Бондар був безробітним із неформальним статусом колишнього голови ВОДА. Аж через п’ять місяців, 11 квітня 2008 року, Бондар Володимир Налькович був призначений штатним радником Президента України. Про ступінь вдячності Бондара перед головою Секретаріату Президента Віктором Балогою за цей порятунок від політичної смерті можна тільки здогадуватись.

Що ж стосується Бориса Загреви, то його політичне майбуття було під загрозою через перебування в Українській Народній Партії, безперспективність якої була помітна навіть на той момент. Тому Борис Юхимович, будучи в статусі заступника голови Волинської обласної ради, був змушений шукати нових політичних горизонтів в «ЄЦі».

Проте тут Загрева повинен був якось домовлятись зі своїм «давнім другом» Володимиром Бондарем. «Теплі» стосунки між ними, які періодично «пожвавлювались» до стану «холодної війни», тривали з часу призначення керівника виборчого штабу Віктора Ющенка у Волинській області напередодні президентських виборів 2004 року. Борис Загрева був одержимий величезним бажанням допомогти Ющенку стати Президентом і мав певні підстави вважати, що найбільш дієвою буде його допомога саме на посаді керівника обласного виборчого штабу. А позаяк порядку в рядах «ющенківців» у допрезидентський період було більше, ніж зараз, то на всю Волинську область було призначено «чомусь» лише одного керівника виборчого штабу. І ним став не Борис Загрева.

Та невдачу зі штабом можна було пережити відносно спокійно. Але під час призначення голови Волинської обласної адміністрації Володимир Бондар знову «нахабно посмів» у черговий раз перейти дорогу Борису Юхимовичу і став «губернатором». Можете не сумніватись: Борис Загрева такі речі не забуває…

Доказом доброї пам’яті пана Загреви стала установча конференція Волинської обласної організації «Єдиного Центру», яка відбулась 4 липня 2008 року. Зрозуміло, що заступником Бондара, який із «подачі» «центру» «Єдиного Центра» (вибачайте за тавтологію) став головою обласної організації, Загрева стати не захотів, а «делегував» на цю посаду Юрія Єлеву. Крім того, колишні УНПівці запропонували ще один список кандидатів до Ради обласної організації, який, як і початковий «бондарівський», налічував 20 осіб. Щоб вирішити це питання, на зборах оголосили 10-хвилинну перерву. Врешті вирішили голосувати за 38 кандидатів.

Отже, результат суперництва двох давніх «друзів» Володимира Бондара і Бориса Загреви втретє виявився невтішним для останнього: він знову не перший. Відтепер у тісних рамках «ЄЦу» опинилися дві групи, які за першої нагоди ладні будуть пожертвувати одна одною в ім’я амбіцій, загострених подіями більш як п’ятилітнього протистояння своїх лідерів. Але те, що герметична банка Волинського ЄЦу є надто тісною для цих двох павуків політичного фронту стане помітно трішки пізніше. Все по Дарвіну: «Боротьба внутрішньовидова значно жорсткіша за міжвидову»…

«Бондарівці» проти бандерівців

Про необхідність увіковічнення пам’яті Степана Бандери в Луцьку знову заговорили відразу після зміни луцької міської влади в 2006 році. Здавалося б процес перейменування вулиць можна було давно завершити ще в 1990-х роках. Але тодішній Луцький міський голова Антон Кривицький у свій час зробив усе можливе, щоб вулиць із прізвищами людей, які безкомпромісно боролись за незалежність України, в Луцьку не було. Так з’являлися безликі проспекти Волі, Соборності, Відродження, Молоді тощо…

До речі, коли Антон Федорович залишився без роботи, то його радо прийняв до себе вже згадуваний Володимир Бондар, на той час уже голова Волинської облдержадміністрації. Як прийняв і його заступника – Святослава Кравчука, котрий і став головним ідеологом команди «губернатора» Бондара – заступником голови Волинської ОДА з гуманітарних питань.

Дивним чином, потихеньку-помаленьку Волинська ОДА почала в багатьох ідеологічних питаннях перетворюватись у облдержадміністрацію часів Бориса Клімчука. Не в останню чергу, вочевидь, ще й завдяки діяльності Петра Онищука, радника голови ВОДА, колишнього заступника голови ВОДА з гуманітарних питань саме у Бориса Клімчука. А також його першого заступника, визначного аграрія сучасності Віталія Заремби…

Зміни відчувались. Участь обласних очільників у різноманітних «днях партизанської слави» та «днях визволення» міст області, Волині, України ставала дедалі помітнішими. Натомість заходи, приурочені до пам’ятних дат національно-визвольних змагань, із боку ВОДА ставали все скромнішими. Красномовним свідченням певних змін в ідеологічних прерогативах став біг-борд при в’їзді до Волинської області зі сторони Львова. На біг-борді кожному подорожньому роз’яснювалось, що «Волинь – край партизанської слави». Ви про яких «партизан» подумали? Отож бо й воно…Я вже не кажу про виділення 60 тисяч гривень із обласного бюджету для відверто прокомуністичної газети «Справедливість».

Але коли 13 серпня 2008 року Луцька міська рада прийняла рішення про перейменування вулиці Суворова на вулицю Степана Бандери і про будівництва пам’ятника Провіднику ОУН біля РАЦСу, Волинська ОДА відкрито не протестувала. Часи не ті. За даними опитування агенції «Соцінформ», опублікованими в липні 2008 року, майже 10% лучан відчувають себе прихильниками націоналістичної ідеології, більше 35% – національно-демократичної, більше 7% – християнсько-демократичної. Решта лучан або не визначилися зі своїми уподобаннями, або ж назвались прихильниками ідеологій, які набрали дуже незначний відсоток.

Тому заступник голови ВОДА Святослав Кравчук не виступив проти самого будівництва пам’ятника Степану Бандері, а лише вказав, що, на його думку, місце для будівництва було вибрано невдало. Тим і задав стратегічний вектор для подальшого розвитку подій.

Конкурс на встановлення пам’ятника Степану Бандері в Луцьку тривав понад два місяці, але переможця не виявив. Взагалі, оцінюючи нові пам’ятники і монументи встановлені в Україні за часів незалежності складається враження, що криза охопила і українське мистецтво, зокрема і скульптуру. Переважну більшість монументів і пам’ятників з легкістю можна поділити на три категорії:

1) Чоловікоподібні жінки типу відомої «Баби» в Києві;
2) Різноманітні ротонди, типу каплиці та ін.;
3) Ленініана.

Саме до останньої категорії можна віднести більшість робіт, виставлених на конкурсі. Чи винні у цьому самі митці? Поспілкуйтесь із ними відверто. І вони вам скажуть, що демонструвати нові оригінальні ідеї на подібних конкурсах собі ж дорожче. Все-одно прийметься якийсь стандартний варіант. Або не прийметься взагалі, як і сталось цього разу. Оригінальна ідея потім розбереться на запчастини, як крадений автомобіль, і згодом використається плагіаторами…

Пригадується, свого часу так була відкинута автентична ідея встановлення пам’ятника воїнам УПА «Стріляючий ліс» Миколи Кумановського на Київському майдані. Тодішній голова ВОДА, вже згадуваний Борис Клімчук «зарубав» її через те, що вона «занадто мілітаристська». Чи могли бути воїни УПА пацифістами – питання риторичне, але тодішній обласній владі, за прикладом того ж Кривицького, вдалося вихолостити ідею повністю. Замість «Стріляючого лісу» – безлика ротонда, замість пам’ятника воїнам УПА – монумент «Борцям за волю України». Аналогії і паралелі напрошуються самі собою. Але досвід у «похороні» ідей увіковічення борців за незалежну Україну колишні вихованці ще комуністичної системи здобули колосальний.

Тому мене особисто не здивувало, що після невдалого конкурсу, який самі скульптори-невдахи пояснюють невдалим вибором місця розташування пам’ятника (ага, поганому танцюристу яйця заважають!) з’явилась ідея з перенесенням місця будівництва майбутнього пам’ятника. Але до архітектури і мистецтва це вже не має жодного стосунку.

Без Бандери спокійніше

Озвучив депутатський запит щодо нового конкурсу на місце і сам пам’ятник один із головних «єцунів» міста, Анатолій Бубєнщиков, котрий заради «ЄЦу» приніс у жертву своє перебування на чолі міської УНП. На диво, БЮТівська більшість, попри нелюбов до Балоги і Бондара, його підтримала. Власне, наміри в пана Бубенщикова були ніби й благородні, але давайте про справжні причини і наслідки – детальніше.

Ініціатор запиту Анатолій Бубєнщиков з’явився в «ЄЦі» після невдалої для нього обласної конференції Української Народної Партії, де він програв на виборах голови обласної організації Сергію Годлевському. Хоча відразу було зрозуміло: Бубєнщиков – креатура Загреви, який, пішовши в «ЄЦ», пробував розкласти яйця в різні кошики. Не вийшло.

Тому Анатолію нічого не залишалось, як іти за своїм патроном у «ЄЦ». Хоча там і тіснувато було, проте Бубєнщикову вдалося стати керівником Луцького окружного секретаріату ВОО «Єдиний Центр». Саме цей факт став вирішальним у зміні позиції депутата Луцької міської ради від Української Народної Партії, але тепер уже представника «Єдиного Центру». Бо тут уже «скачи, враже, як пан скаже»…

А партія «Єдиний Центр» на Волині за нинішніх умов перетворилась у політичного речника різних сил, у тому числі й тієї групи «вихолощувачів», про яких я зазначав вище.

Крім суто внутрішнього несприйняття самої ідеї побудови пам’ятника Бандері в Луцьку, є й інші причини такої позиції. Позачергові вибори мерів міст, які час від часу відбуваються в Україні виявляють, що «Єдиний Центр», не маючи жодних ілюзій щодо самостійного здобуття ними депутатських місць у Верховній Раді, концентрується навколо опанування органів місцевого самоврядування. За деякими ознаками, волинські «ЄЦівці» вже зараз мають свої види на крісло міського голови Луцька. Тому зірвати, замусолити резонансне питання будівництва пам’ятника Степана Бандері, яке активно підтримувалося нинішнім міським головою – означає серйозно похитнути його авторитет серед мешканців Луцька, особливо серед націоналістичного та націонал-демократичного виборця, яких серед мешканців Луцька – майже половина.

Коли говорять про великий вплив російських чинників на політичні процеси в Україні, багато хто іронічно посміхнеться. Дійсно, важко собі уявити Генерального Консула Росії Гузєєва, який грюкає кулаком по столу і кричить до обласного функціонера «ЄЦу» чи БЮТу голосом фельдфебеля гренадерського полку: «Бандеру нє пущать! Пазаді Масква! Методи любиє! А нє то, таку вашу мать, я вам пакажу …»

Ні, звичайно. Вплив на політичні процеси в таких випадках відбувається сенсорно. Під час і розмов і зустрічей, сторони не диктують, вони «виявляють побажання». Якщо побажання задовільнене – то з’являються можливості для залучення нових ресурсів. А про зацікавленість наших «вождів» у ресурсах, особливо перед виборами ми вже говорили. І про сам пам’ятник, я впевнений, не було сказано ні слова, але того, що сказав консул про перейменування вулиці, було достатньо. А щодо «ЄЦу», то не варто забувати і про Балогу з його вдалим, спільним із російською стороною проектом «русинство». Та й про кремлівські походеньки Юлії Тимошенко і «червоне» минуле обласних керівників БЮТу пам’ятати слід завжди.

БЮТівців використали, «свободівців» пересмикнули…

Чи поінформовані депутати міської ради від «Нашої України», УНП («єцівці» і неєцівці), БЮТу про такі сенсорні впливи? Думаю, навряд. Це рішення, яке вони прийняли, їм видалося прийнятим самостійно. Іншими словами, їх використали «втемну».

Ще більш жалюгідне становище в ініціатора рішення, якого можуть просто «кинути під танки» у «внутрішньоєцівській» боротьбі угруповань Бондара і Загреви, з метою ослабити групу останнього в цій структурі. А те, що руйнівні тектонічні процеси у волинському «ЄЦ» тривають, свідчить вихід із «ЄЦу» ректора ВНУ Ігора Коцана та декана факультету післядипломної освіти Миколи Сур’яка, яких небезпідставно приписували до групи Бондаря. Тепер ослаблена група для відновлення внутрішньоорганізаційного «статус-кво» не проти ослабити своїх візаві.

Напевно, розуміючи це, Анатолій Бубєнщиков спробував штучно прибільшити свою роль у ситуації і надати собі вигляду «самостійного гравця». Для порівняння достатньо процитувати витяги із заяв «Свободи» і перероблене паном Бубєнщиковим нібито цитування «свободівської» заяви.

В заяві «Свободи» про депутатів міської ради, в т.ч. і Анатолія Бубєнщикова, згадано лише в одному абзаці: «На жаль, у цих процесах були примітивно використані деякі представники волинської влади. Так зокрема під час сесії Луцької міськради 28 січня депутат Анатолій Бубенщиков, який сьогодні відстоює інтереси партії «Єдиний Центр», заручившись підтримкою депутатів від БЮТ, запропонував змінити розташування пам’ятника. В такий спосіб питання встановлення пам’ятника починає заходити в «глухий» кут».

Трактування Бубєнщикова, згідно із заявою якого «Свобода» нібито: «обурена намаганнями деяких депутатів Луцької міської ради змінити місце розташування майбутнього пам’ятника Степану Бандері», оскільки ця «постать – не привід для політичних спекуляцій і задоволення амбіцій партії «Єдиний Центр», яку і представляє депутат Луцької міської ради пан Анатолій Бубенщиков», і котрий «дозволив собі» звернутись із депутатським запитом «змінити місце розташування майбутнього пам’ятника і встановити його в маленькому скверику». Все, що в лапках, очевидно, – нібито витяги з заяви «Свободи».

Бубєнщиков далі заявляє: «При цьому «свободівці» звинуватили мене, як представника «Єдиного Центру» в Луцькій міськраді, в тому, що я нібито співпрацюю із тими, хто зацікавлений максимально ускладнити встановлення пам’ятника Степану Бандері».

Дивно, але «свободівці» в своїй заяві нічого такого навіть близько не зазначали. І тим більше, не приділяли персоні Анатолія Бубєнщикова вже аж такої уваги. Чи не означає це, що, як кажуть, на «злодієві шапка горить»?

«Шедевром» є і своєрідна назва заяви Бубєнщикова: «Я б порадив «свободівцям» не поспішати з висновками, а тим більше із заявами та «припинити нагнітання істерії» навколо імені Степана Бандери». В уяві лучан, очевидно, мали б вималюватись «нагнітачі» «злодєї-свободівці», які тільки й думають про те як би то не дати спокійно жити місту. Але на заваді «поганим хлопцям» і на захист «кохання, ідилії, материнства» стає «благородний ідальго» Анатолій Бубєнщиков зі «славного» лицарського ордену «Єдиний Центр», який спочатку по-доброму радить поганим «свободівцям» «не поспішати із висновками», а потім стає в нерівний бій з ними. Жіноча половина «електорату» мала би плакати.

Власне, вся кінцівка заяви пана Бубєнщикова взагалі тхне витонченим політичним цинізмом: «Біля РАЦСу повинні стояти скульптури символів кохання, ідилії, материнства тощо, що можна виразити у слові «щастя», бо ж недарма така споруда називалася Палацом щастя. Ось тому, постать Степана Бандери, як гордість української нації, доцільно пов’язати із вулицею, що носить його ім’я та встановити скульптурне зображення Великого Українця у сквері, на розі вулиць В.Винниченка та С.Бандери, де оглядовий спектр сприйняття є великим».

Для чого ж настільки пересмикувати чужі заяви і протиставляти Бандеру і «кохання, ідилію, материнство… щастя»? З чиєї легкої руки виникла ця хитра, але недолуга і провокаційна заява Бубєнщикова, в якій він сам себе підставляє ще більше?

Прикриваючи внутріпартійні чвари та грішки

Є одне логічне пояснення, яке ніби лежить на видному місці, але саме тому його й не відразу помітно. «Єцуни» спробували роздути з одного абзацу «свободівської» заяви по-максимуму. І причина для цього була – вихід з «ЄЦу» Ігора Коцана і Миколи Сур’яка. До речі, окрім реальної ваги в університетських колах, обоє є депутатами: пан Коцан – обласної, а пан Сур’як – міської рад. І для того, щоб відвернути увагу громадської думки від внутрішньоорганізаційних проблем терміново треба було «перебити» один інформаційний привід іншим. Так що це ще один аспект «балагану» навколо пам’ятника. Цьому ж може слугувати сама ідея із запитом щодо зміни місця побудови пам’ятника, подана Бубєнщиковим. Бо ж у вузьких колах про наміри Ігора Коцана і Миколи Сур’яка було відомо задовго до повідомлення про це в ЗМІ.

А що ж насправді стане з пам’ятником Степану Бандері в Луцьку, якщо план із перенесенням запустять в дію? По-перше: в такому разі обов’язково доведеться відмінити попереднє рішення. По-друге: процедура зобов’язує приймати нове рішення про встановлення пам’ятника Степану Бандері вже в іншому місці.

Отут і починається найцікавіше! Я більш, ніж упевнений, що це рішення просто не набере достатньої кількості голосів. У першу чергу, через позицію БЮТівців, які будуть мотивувати це труднощами кризового часу і супутньою до цього хронічною нестачею коштів. Але справжні причини – інші. Про позицію обласних «вождів» БЮТу «Перець..» вже повідомляв. Їх можливості для впливу на «своїх» депутатів у міській раді – очевидні.

Не забуваймо і про ганебну історію з роком Бандери у Волинській обласній раді. Тоді, як і зараз, для багатьох місцевих «націоналістів», «патріотів» і непатріотів питання вшанування учасників «руху Бандери» ОУН-УПА стало розмінною монетою в політичних розборках.

Сьогодні ситуація повторюється. Кожен з політичних маніпулянтів за рахунок незбудованого пам’ятника Степану Бандері прагне реалізувати декілька цілей одночасно. І насправді, мова йде не про визначення місця будівництва пам’ятника Бандері, а про практичне відтермінування його встановлення на невизначений термін. Не допустити цього «балоГону» – значить, пройти випробування на гідність.

Адже не тільки про вшанування конкретної історичної постаті йдеться. І, навіть, не тільки про героїчний рух 1940-50-их років, керівником якого і був Степан Бандера. Йдеться про акт вдячності суспільства перед всіма тими, хто в минулому пожертвував своїм життям заради майбутнього нашої спільноти –України. А «вдячність» - категорія не політична, а моральна.

І якщо ми, в черговий раз, дамо себе обдурити, то ризикуємо ще довго не розірвати той безперервний ланцюг «політичних балоГонів», які постійно влаштовують нам нікчемні політичні «вожді»…