Чому українська пісня досі не стала конкурентною?

До думок волинянина Сергія Шишкіна, як це не дивно для багатьох його земляків, прислухаються і беруть їх як керівництво до дії відомі митці всеукраїнського рівня. Прислухаються і чиновники від культури. Але при цьому роблять своє. То ж нетипова думка відомого барда, опублікована в «Газеті по-українськи» вартує додаткового ознайомлення у вже більш вузькому, волинському колі …

50 відсотків квот на українську музику в радіоефірі майже ні на що не впливали. Тож не думаю, що 25 відсотків вплине аж так негативно. Питання квотування - це далеко не все, тільки інструмент. Толку від нього було небагато. Проблема насправді куди глибша. Вона - в неефективності системи взагалі. Теперішня система управління культурою - це навіть не рудимент, а це ворог культури.

Скільки б коштів не пішло на розвиток української культури - це гроші на вітер.Ще на початку незалежності було зрозуміло, що Міністерство культури - малоефективний орган. Хто б не прийшов в систему мінкульту, за якийсь час буде грати на саму систему, або піде звідтіля. Якщо має потенціал. Гасла типу «теба берегти традиції" або "село врятує Україну" зовсім не передбачають розвитку як такого. Це просто зручна позиція, при якій чиновники нічим не ризикують.

Мінкультури саме себе реорганізовувати не буде. Там позиція одна: мало фінансування. Вони завжди будуть говорити одне й те саме. А культура рухається далі - чи є міністерство, чи немає, чи є в нього фінансування, чи немає. Якщо наші люди без міністерства виграють Каннський кінофестиваль, то постає питання: чим вони у тому міністерстві займаються, які бюджети творять і навіщо вони їм узагалі. І чим далі від тих управлінських структур, тим зрозуміліше і адекватніше .

У певний період мало хто думав про українську міську культуру. Тому процеси, які відбуваються в переважній більшості міст, не відбуваються українською мовою. Певний час, коли на початку Незалежності українська музика була модною, пробували це змінити. Та потім усе зійшло до маргінесу, а порожнім місце не буває. Якщо української мови там немає, то якась же мова все рівно є. А мова - це, певним чином, ідеологія.

Щодо мови в Україні все ще є певні стереотипи. Тут потрібен час і треба пройти багато щаблів. Сьогодні багато хто, коли чує пісню українською, автоматично робить висновок: село, «отстой», «рагулі».

Люди, які слухають українське, користуються переважно інтернетом, а телебачення майже не дивляться. Український продукт все одно є, просто він рідко виходить на масовий рівень. Музиканти виступають мало, а значить - розвиваються повільніше, ніж могли б. Кількість має перерости в якість. Інших способів просто не буває.

Треба ходити на виступи українських виконавців, а не тільки слухати їх в інтернеті. Митці потребують підтвердження, що вони потрібні людям, що за їхні диски і квитки на виступи - платять гроші. Тоді все буде нормально. Нехай і не відразу.

            Сергій Шишкін, український бард-піаніст, філософ, композитор

Від «редакторії» «Перця волинського». Актуальність позиції відомого в культурницьких колах володимирчанина посилюється не тільки як реакція на відомі дії уряду і ВР в галузі української культури. Бо ж чи варто постійно кивати на «дядьків в Києві», нічого не роблячи з «бузиною» на своєму «городі»?

І не тільки про особисту підтримку українських музикантів йдеться. Інвестувати свою участь і кошти в їх діяльність у відповідь на інвестування справді більш якісного музичного продукту у розвиток нашого внутрішнього світу  - питання елементарної порядності і, навіть, раціонального розрахунку.

Питання «на засипку» ще й в іншому. На черзі прийняття місцевих бюджетів, де однією із статей видатків є фінансування т. зв. «культури». Зазначаємо в лапках, бо в місцевому варіанті все це часто обертається звичайним проїданням коштів місцевими чиновниками від культури. А типовим продуктом «на гора» цього фінансованого нами всіма процесу видаються різні «шедеври» в стилі «хор-ланок» часів колгоспів імені Леніна. Достатньо відвідати офіційний культурно-масовий захід в будь-якому волинському райцентрі щоб переконатися в «антимистецькому  антивпливі» цієї «антикультури», яка присутніми ще так-сяк сприймається виключно в поєднанні з «чаркою і шкваркою».

Фактично ця фінансована нами ж містечкова форма музичної ерзац-культури разом з всюдисущою «попсою» є інструментом знищення української музики і пісні. Адже «хор-ланки», яких  гордо підносять до чи не єдиних, «канонічних» зразків української музики насправді є своєрідним пугалом, після якого спраглі музичних потреб часто кидаються в обійми тієї ж «попси» - низькосортної, російськомовної, аморальної за своєю суттю, але більш яскравої, сучаснішої і динамічнішої, ніж всі «хор-ланки» вкупі.

І найпарадоксальніше. Найбільш ревними борцями за фінансування цієї витонченої культурницької пастки з року в рік виявляються «патріоти» від політики в радах різних рівнів. Бо ж «українська культура потребує підтримки»…

Отож варто задуматись: а воно нам треба, така ерзац-культура та ще й за наші ж гроші?..