За українською землею вже шикуються в чергу…

Вітчизняні політики та науковці ось уже два десятки років навперебій дають поради щодо того, як краще реалізувати багатющий потенціал нашої Української держави. І вже два десятиліття так його «реалізовують», що нам з кожним роком «жити стає краще, жити стає веселіше»… Впору задуматися над тим, що справді ефективні «рецепти» оздоровлення української економіки, нації та держави зародяться не в старих, зіпсованих «совдепією» та корупцією мізках, а в умах та помислах представників нового покоління. Цікавими та слушними в цьому контексті «Перцю…» видаються міркування нашого земляка, наймолодшого в Україні доктора історичних наук, фахівця у галузі державотворення, професора Юрія Недужка...

- Юрію Вікторовичу, чому ви обрали для досліджень саме проблематику нашого державотворення?

- Моє дитинство і юність проходили в період становлення української державності. Я вже тоді не розумів, чому з телеефірів лунають мантри про досягнення і велич України, й потребу понад усе любити нашу державу та її лідерів. Адже бачив, що люди навколо живуть усе злиденніше. В цих умовах мій батько один, на зарплату директора школи, яку постійно боргували, повинен був виховувати і вчити двох дітей - мене з братом...

Я наполегливо вчився, і в 1998 році став «Кращим студентом України». Разом із переможцями в інших номінаціях ми чекали під Будинком уряду зустрічі з прем'єр-міністром Валерієм Пустовойтенком та головою Адміністрації Президента Євгеном Кушнарьовим. Країна тоді потерпала від хронічних невиплат зарплат, масових страйків бюджетників, бідність прогресувала. Знаєте, що найбільше нас вразило в Києві? Супердорогі автомобілі «Порше» та «Мерседес», що снували туди-сюди між будівлями Кабміну і Верховної Ради. Представники різних областей якось водночас уголос висловили думку, що крутилася в головах усіх нас: «Якщо продати все це добро - можна погасити багаторічні борги по зарплатах у багатьох областях. Навіщо витрачати бюджетні гроші на дорогі автівки, коли прості люди страждають від бідності?!»

Мабуть, цей випадок і підштовхнув мене зайнятися дослідженням державотворчих процесів в Україні. Я прагнув знати, чому в одній із найбагатших країн світу так бідно живуть люди і що потрібно зробити, щоб виправити таке принизливе становище? Під керівництвом Героя України, академіка НАН України Петра Тронька я захистив дисертацію «Діяльність української діаспори щодо відновлення державної незалежності України (середина 40-х - початок 90-х років ХХ століття)», став доктором історичних наук. Брав участь у наукових дослідженнях процесів державотворення, що фінансувалися НАН України, українським урядом та закордонними структурами, керував науковими проектами, що підтримувалися грантами Президента. Вивчав життя, дійсність і перспективи України. Мріяв і досі мрію змінити їх на краще.

 - Як би ви охарактеризували процеси, що відбулися в нашій історії за останні 20 років?

- Це дуже непрості процеси. Відбувалася трансформація державних інститутів, системи власності, моральних цінностей, врешті - самого суспільства. Результати неоднозначні... Ми отримали незалежну державу - і це найбільша перемога! Проте в душі відчуваємо незадоволення її слабкістю, кричущою загальною бідністю населення, фактично нас із вами. Ми - в першій п'ятірці найслабших економік світу, в першій двадцятці - за рівнем корупції, в першій тридцятці - за рівнем поширення СНІДу, туберкульозу, гепатиту, алкоголізму та наркоманії. Крім того, лідируємо в Європі за рівнем бідності, безробіття, зарплати, величини майнової нерівності населення. Врешті, ми перші ззаду в світових рейтингах за індексом щастя...

- Деякі політики кажуть, що ми не дозріли до незалежності, що вона далася нам легко і майже несподівано...

- Це дуже спрощений підхід. Проблеми нашої країни лежать перш за все у різкій і непродуманій зміні соціально-економічної системи держави - переходу від соціалізму радянського зразка до дикого феодального капіталізму, що утвердився в незалежній Україні. Згадайте період кінця 80-х - початку 90-х років. Країна інтенсивно розвивалася. Відбувалася модернізація економіки через створення перших кооперативних, згодом - приватних підприємств. Великі держпідприємства забезпечували роботою десятки мільйонів людей, стабільно виплачували зарплати, сплачували податки. Це давало змогу утримувати соціальну систему країни.

Нестачу товарів широкого вжитку, що існувала, став активно покривати малий бізнес, що ставав на ноги. Перспективи подальшого розвитку країни, вочевидь, полягали в збереженні державної власності на великі стратегічні підприємства, які забезпечували наповнення держбюджету й утримання соціальної сфери, принаймні на певний перехідний період, а також сприяння з боку держави в розвитку малого й середнього бізнесу. Передусім - у галузі легкої промисловості, виробництва товарів широкого вжитку, сфері послуг, підтримці кооперативного і фермерського руху. Це давало змогу Україні, за висновками фахівців «Дойче Банку», увійти до десятки провідних економік світу.

Пам'ятаю, як ми спілкувалися про це із держсекретарем США, генералом Коліном Пауеллом, котрий є довголітнім прихильником незалежності нашої держави і другом України. Він погоджувався з думкою, що потенціал України дорівнює таким багатим країнам, як Великобританія, Франція або ФРН, та вважав, що у нас є всі можливості стати лідером на європейському континенті, перетворившись у одну з провідних і заможних держав Європи.

- Чому ж цього не сталося?

- На жаль, реформи в Україні пішли в іншому напрямку. Іноземні та вітчизняні радники, що працювали на український уряд, поклали в їх основу елементи «шокової терапії» - тотальну приватизацію та лібералізацію ринку. Іншими словами - виведення за безцінь із державної власності найбільш цінних і прибуткових підприємств. З іншого боку, відбувалось стрімке підвищення цін та скорочення державних видатків, перш за все - витрат на соціальну сферу. Державні підприємства, які перераховували до бюджету свої прибутки й податки, після приватизації переставали віддавати до українського бюджету прибуток - він переходив до нового власника підприємства. Як правило, новий власник намагався ухилитись від сплати податків. Від діяльності приватизованих підприємств держбюджет і місцеві бюджети нічого не отримували - все залишалось у власника. Він забирав собі прибутки й не платив податків, тим самим руйнуючи державу. І з цим дивним чином мирилися, видно, такий стан речей владоможцям був вигідний.
 

- До бюджету мали надійти величезні суми від самої приватизації...

- У 2007 році український уряд оприлюднив шокуючі цифри. Вони свідчили, що від приватизації 50 відсотків державної власності України, що оцінювалася приблизно в 120 мільярдів доларів США, бюджет отримав аж 2 мільярди доларів! Це у 2,5 раза менше від суми, вирученої від чесної приватизації на аукціоні лише одного підприємства - «Криворіжсталі». На цьому аукціонний продаж українських підприємств завершився. А таких підприємств, як «Криворіжсталь», у нашій державі чимало.

У результаті такої «прихватизації» наша промисловість стала власністю невеликого кола осіб, як правило, вихідців із колишньої партноменклатури, «червоних директорів», представників націонал-демократів, які в той час допалися до влади, вихідців зі спецслужб та криміналітету. Сьогодні цю різношерстну братву називають «олігархами». Вони утворили потужні фінансово-промислові групи, що правлять бал в країні.

Нині 0,7-0,9 відсотка населення країни контролює та розпоряджається 85 відсотками національного багатства України! Понад 75 відсотків - належить 400 найбагатшим сім'ям! Їх сукупні статки, що виникли через колосальний перерозподіл державної власності, перевищують астрономічну суму в 120 мільярдів доларів США! За оцінками журналу «Кореспондент», пересічному українцю, щоб заробити статки Ріната Ахметова, необхідно працювати 7,6 мільйона років, а щоб потрапити до списку ста найбагатших жителів України, попотіти 1,7 мільйона років. А цим людям все дісталося легко і просто.

- І який же вихід із ситуації?

- Досі українські уряди шукали вихід у запозиченні кредитних коштів, але це лише заганяє країну в боргову кабалу. Уже в цьому році Україна за державними та корпоративними боргами повинна сплатити 43 мільярди доларів США, а в наступному році й на початку 2013-го - ще майже 60 мільярдів. Таких коштів Україна не має. Щоб уникнути дефолту, доведеться розраховуватися найліквіднішими активами - газотранспортною системою, яка оцінюється в 30-50 мільярдів доларів США, або землею, вартість якої сягає приблизно півтрильйона доларів.

Серед покупців, які вже шикуються в чергу, - Росія, Євросоюз, Китай та арабські країни Перської затоки, які мають надлишок валютних коштів і чисельне населення, яке мріють кудись переселити. На їх думку, Україна, з її помірним кліматом та родючою землею, якнайкраще для цього підходить. У такому випадку українці на своїй рідній батьківській землі можуть перетворитися на людей третього сорту, що в історії вже бувало.

- І таким чином ми можемо втратити свою державу?

- Гірше, ми втрачаємо майбутнє. Результатом останнього 20-річчя специфічного українського державотворення стало катастрофічне зменшення населення України - з 52,5 мільйона у 1991-му до 45,7 мільйона - у 2011 році. За цей час ми втратили більше людей, аніж за 6 років бойових дій та епідемій під час Другої світової війни... Якщо так триватиме, то через два-три покоління на наших теренах житимуть інші народи, а про українців у підручниках історії згадуватимуть як про трипільців: жили - та вимерли...

 - То ж як завадити реалізації подібного апокаліптичного сценарію?

- Необхідно кардинально змінити соціально-економічну систему країни. Гадаю, Україні слід запозичити досвід Скандинавських країн, які успішно розбудували систему соціальної демократії, створивши власну, національну модель. Політичний лад ґрунтується на засадах народовладдя, а економіка функціонує як за рахунок високоприбуткових державних інвестицій у бізнес, так і завдяки прогресивним ставкам податків. Учитель чи малий підприємець платить невеликі податки, а для мільярдерів вони вищі на декілька порядків.

У Європі давно покінчили зі «зрівнялівкою». Тому в розпал економічної кризи в них не зростає втричі за рік, як у нас, кількість доларових мільярдерів, при зубожінні переважної частини суспільства... Тільки за минулий рік вітчизняні олігархи вивели в офшорні зони понад 33 мільярди доларів США. Їх оподаткування дало б змогу підняти середню зарплату по країні за нинішнього рівня цін до 8 тисяч гривень на місяць.

- Чи вистачить для цього політичної волі нинішнього керівництва?

 - Я щиро сподіваюся на це і вірю в мудрість та далекоглядність української влади. Вважаю, що українці повинні приводити до влади чесних людей. Маємо зрозуміти: кожен голос, відданий на наступних виборах за високопосадовця-корупціонера, «благодійника»-магната чи олігарха-мецената - це недоотримана щомісячна зарплата в розмірі 6 тисяч гривень тими, хто за них голосує, членами його родини. І це при тому, що офіційний рівень середньої зарплати по країні становить усього 2708 гривень, а середня пенсія ледве перевищує 1200 гривень. Про злиденний рівень стипендій навіть казати не хочу, навіть бомжі у Західній Європі отримують більше...

Отже, основою всіх подальших реформ в Україні має стати кардинальна зміна соціально-економічної системи, що зробить її заможною і квітучою, а наш народ - заможним і щасливим. Це було б найкращим подарунком нашій незалежній державі. І ми, українці, цього варті!

 «Волинь»