Віталій Лихобицький: Життя – як анекдот. Не так смішний, як сердитий

Віталій Лихобицький – людина в Ковелі знана. Тривалий час працював (та й зараз працює, хоч і перебуває на заслуженому відпочинку) у Волинській філії концерну радіозв’язку, радіомовлення і телебачення, або простіше – на радіотелетрансляторі. По роботі характеризується позитивно, але це не єдине його достоїнство. Віталій Павлович – талановитий гуморист, його байки та гуморески часто публікує місцева преса…

Нещодавно пан Віталій взяв участь у Всеукраїнському поетичному вернісажі «Троянди й виноград-2008», що був присвячений пам’яті Максима Рильського й відбувся в Києві. Цей проект уже вдруге реалізував Фонд Максима Рильського, заснований онуком поета за підтримки Українського фонду культури, Київської держадміністрації та генерального партнера – корпорації «Еталон».

У конкурсі взяли участь 350 чоловік з усієї України. Наш земляк виявився в дюжині переможців і брав участь в урочистому підбитті підсумків вернісажу, де йому вручили цілком заслужені нагороди. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з Віталієм Лихобицьким та один із його нових творів…

– Віталію Павловичу, Ви стали лауреатом Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград-2008», присвяченого пам’яті Максима Рильського. Напевно, ані серед ковельчан, ані серед волинян переможців подібного творчого конкурсу нема. У Вас не спостерігаються симптоми «зіркової хвороби», не крутиться голова від здобутого успіху?

– Перш за все, хочу сказати про те, хто сприяв мені стати лауреатом. Це, безумовно, наша газета «Вісті Ковельщини». Всі мої доробки пройшли через її «сито». А в газеті написане мною друкувалося з благословення її головного редактора Миколи Вельми. Особливу роль зіграла (на той час – заступник редактора) Людмила Стасюк. Одержанню приза від журі вернісажу «Троянди й виноград -2008» передували призи газети «Вісті Ковельщини».

Щодо «зіркової хвороби». Буває, й голова крутиться. Але коли артеріальний тиск – 170/90, то, незалежно від того, лауреат ти чи ні, «зіркова хвороба» певною мірою дається взнаки – й зірки перед очами витанцьовують, і ударні інструменти «награють».

А коли серйозно, то все нормально. Думаю, що серед волинян ніхто, крім мене, не брав участі у вернісажі. Може, це й добре, а, може, погано. Але є так, як є…

– Назва вернісажу досить серйозна. А Ви, наскільки нам відомо, презентували свої гумористичні твори. Чим же вони підкорили вимогливих членів журі, серед яких – Іван Драч, Микола Луків, Михайло та Станіслав Шевченки? Можливо, на додачу до гуморесок ще й половину кабанчика завезли?

– Щодо журі. Вже коли називати, то всіх. Окрім перерахованих Вами, в ньому «засідали» Анна Багряна, Олекса Ющенко, онук Максима Рильського – теж Максим. Головою журі був Борис Олійник.

Чим підкорили журі мої твори? Можливо, тим, що в гуморесці «Нещаслива доля» я звернув увагу читача на гірку долю нашої «голоти» – чиновників у ранзі міністрів, які в деклараціях про доходи такі бідні, що аж сині. Попросив у людей допомогти «нещасним»:

... Скиньмось, люди, їм по трішки,
Хоч хто скільки може!
Бо ж будуть ходити пішки…
Нумо – допоможем!

Можливо, в цьому жарті члени журі побачили якийсь натяк на високопоставлених осіб, котрі їм добре відомі ...

Твори пересилав по пошті в конверті. Так що туди й шкварки не впхнеш. А свининку я й сам полюбляю, хоч споживаю її, в основному, «теоретично». А що це значить, зрозумієте, коли прочитаєте нижче мою усмішку.

– Життя сьогодні – суцільний анекдот. Однак голосу українських гумористів і сатириків майже не чути. Час від часу озивається хіба Євген Дудар. Не скажете, чому склалася така ситуація? Чи гоголі та глазові, вишні та ковіньки у нас перевелися, чи народ розучився і не хоче сміятися?

– Хоч життя сьогодні дійсно – як суцільний анекдот, але він не настільки смішний, як «сердитий». Багато галасу навколо проблеми української мови, а подивіться, що коїться з вітчизняним книговидавництвом. Згадайте, як видавали книги в часи Миколи Гоголя або Павла Глазового, і Ви зрозумієте суть питання.

Ця тема – надто широка, але зовсім не смішна. Народ сміятися не хоче. Йому не до сміху. Все дорого й сердито. Ось у чому проблема.

– Над чим Ви зараз працюєте? (Крім того, що готуєтеся до Новорічно-Різдвяних свят). Може, щось новеньке нам подаруєте?

– Є думка видати збірку. Потрібно звання лауреата відпрацьовувати. Звичайно, без кабанчика. Адже мені ще тільки сімдесят! Думаю, за час кризи зекономити трохи пенсії на видання книжечки. Хоч, правду кажучи, не знаю, що раніше закінчиться – криза чи (регоче! – ПК)...

– А як дивитеся на співпрацю з «Перцем по-ковельськи»? Готові його підтримати своїм доробком? Чи, може, остерігаєтесь когось ненароком «кольнути»? Знаєте, які тепер вразливі можновладці.

– На співпрацю з «Перцем ... » дивлюсь позитивно, як на хорошу перспективу – наживку. Готовий проковтнути. Хоч і не знаю, з чим його їдять. Адже без гарніру перець дуже гіркий.

«На десерт» самокритично додаю гумореску «Самокритично». Це – для того, щоб Ви знали: кабанчиком тут і не пахне.

Користуючись нагодою, вітаю всіх із наступаючими Новорічно-Різдвяними святами! Бажаю здоров’я, успіхів у творчих задумах, натхнення!

САМОКРИТИЧНО

Жінка – хатній мій володар
Мене все «довбає»:
– Та який же ти господар,
Що й хліва немає!

Ще й глузує з мене – діда,
Все на мене грюка:
– Подивися: у сусіда
Свиня яка хрюка!

У сусіда – вівці, свині,
У сараї – птиці.
А в твоїй старій хатині
Нема навіть киці…

Кожен день усе це чую.
Стало мені звично.
Хлів я все-таки будую.
Та ... теоретично.

Бо осінню вітер свище,
А весною – дощик,
Взимку лютий морозище,
Влітку нема дощок.

Збудував би із цеглинок
Для експерименту,
Та нема піску і глини,
Нема і цементу.

Обізвала мене мила
Великим ледащо.
А за що так охрестила,
Не знаю нізащо.

Щоб не чути більше цього
На кожному кроці,
Побудую я вже його
В майбутньому році…

Розказав я Вам хоч мало,
Та самокритично.
А поки що я їм сало
Теж ... теоретично.