Богдан БЕНЮК: Ми сміхом долаємо горе

Відтоді, як колись на Ковельській землі, у свої пять років, майбутній народний артист України вперше спробував «сто грам», цей край став йому близьким та рідним. Бажаним гостем залишається уродженець Івано-Франківщини, а тепер киянин Богдан Бенюк, й для самих ковельчан…

Бурячкове від натхненого переповідання обличчя, виразна міміка, чіткі та промовисті рухи, розхристана сорочка та душа на розпашку, - саме таким запам’ятався ковельчанам народний артист України, актор столичного Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, Богдан Бенюк, який вітав своїм творчим вечором жителів Ковеля із Днем міста.

У нашій розмові з народним артистом України, який приїхав порадувати місцевих жителів жартами і не зовсім, ми дізналися, що зв’язує артиста із СБУ, розвінчали міф про Бенюка-клоуна, а також дізналися у актора його театральні табу і випитали рецепт антикризового хорошого настрою.

- Під час творчої зустрічі ви згадали про свої зв’язки із СБУ – службою Бенюків України. А на Волині така служба існує?

- А як же! А ви хіба ще не знаєте? Моя служба у кожному районі є (сміється – О.Ж.).

- Попри те, що на вашу особу уже встигли начепити ярлик такого собі веселуна будь-якої компанії, ви є президентом Діабетичної федерації України. Зізнайтеся, як вдається, так би мовити, сміятися через сльози?

- Я багато разів проходив повз різноманітні лікарні, однак ніколи не вникав у проблеми людей, які знаходяться у їхніх стінах. Лише коли я побував там, побачив батьків цих діток, умови, у яких вони перебувають, перспективу їхнього життя, то усе переосмислив. У мене багато чого перевернулося у голові. Так я й став президентом цієї федерації, сам не хворіючи на цю хворобу. Пам’ятаю, мене тоді журналісти питалися: «А вы что больной?». На що я їм відповідав: «У плані співчуття та співпереживання – больной». Розумів, що цій організації слід було мати популярне обличчя, якому б відкривали двері наших непрохідних кабінетів. От так сміхом й долаємо горе.

- У одному інтерв’ю ви обурювалися кореспондентами, які захотіли узяти у вас інтерв’ю до Дня сміху. Дратує, що вас дуже часто сприймають як клоуна?

- Перше квітня – то не День сміху, адже щодня можна відкривати для себе стільки кумедних речей! Я такими речима не обурююся, бо газет не читаю (сміється – О.Ж.). Про подібні статті дізнаюся від знайомих. Я ж читаю лише ті газети, які хоч якось намагаються захищати інтереси України. А ті видання, що рубають усе українське не купую. Чому я на них ще гроші витрачатиму? Думка про Бенюка-артиста у пресі такого штибу мене найменше хвилює. Насамперед, цікавить думка тих, хто приходить у театр подивитися на Бенюка-актора. Ці люди приходить на імена, на тих, хто вже має логотип у театрі, а не за скандалами та сенсаціями. Для мене їхні очі є телевізором душі, я бачу чим вони дихають і якою енергетикою світяться. І знаєте, більше мені нічого не треба!

- Що справжніше – театр чи політика?

- Справжніше життя, яке тобі дається.

- Поділіться, як вдається завдяки жартам доносити до людей справді глибинні речі?

- Звичайно, тут має відбиток мій фах. Бо якщо постійно спілкуватися з людьми в дидактичному тоні, то ніколи не достукаєшся до їхньої душі. Окрім того, цю практику дає мені викладацька робота (Богдан Бенюк викладає у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого та Київському національному університеті культури і мистецтва – О.Ж.). Розумію, що побудова психологічно нормальної особистості надзвичайно складний шлях, і подолати його можна тільки доступністю та рівноправ'ям. Тому у спілкуванні із будь-ким стараюся бути на грані жарту. Однак, висновок мій співбесідник все рівно робить для себе сам. Я не нав’язую істин, бо сам не знаю як правильно робити, лише інтуїтивно ділюся із ним своєю думкою.

- А як поводитеся із людьми, які зовсім не розуміють жартів?

- Я ж не одразу починаю засипати людину жартами. Спершу «вивчаю» чи вона до них піддатлива. Якщо бачу, що мені вдається налаштувати людей на певну тональність, то дозволяю собі й пожартувати від душі.

- Письменники жартують, що ставляться до критиків, як ліхтарні стовпи до собак. А вас діймає критика?

- Якщо ти говориш про театральну критику, то її, в принципі, не існує в Україні. Якщо ж говорити про критиканство, то це залежить у якому засобі масової інформації воно з'явилося. Одразу розумієш на чиє замовлення це зроблено і звідки там руки ростуть. Найважливіший для артиста показник – це глядачі. Якщо є переповнений зал, то хай там що ті критики не говорили, а я знаю своє.

- Пікасо свого часу сказав, що мірилом його успіху є заздрість інших художників. А що для вас є критерієм вашої популярності?

- Це дуже добре, коли є біла зазрість колег. Ти дивишся роботи, які мають певний мистецький рівень і тобі хочеться зробити щось краще. Це класне відчуття! Гірше коли усе навпаки, бо складно робити хороші мистецькі речі. Для мене ж найбільша похвала, коли твої рідні, які знають тебе як облупленого, вірять у те, що ти зображуєш на екрані чи сцені. О це і є мірило успіху.

- Ви зіграли безліч ролей, як трагічних, так і комедійних. Які з них освоюються легше? У якій ролі почуваєте себе, так би мовити, у своїй тарілці?

- Не можу однозначно відповісти на це питання, бо це те саме, що запитатися батьків, котру дитину вони більше люблять. Ролі – це ті ж самі діти, і якщо б я якусь падлючу роль грав нечесно як Бенюк, то гріш мені ціна. Тоді б я не мав права виходити до людей, адже просачкував перед ними. Акторська професія вимагає самовіддачі.

- Великий Станіславський – театральний корифей, книги якого й досі вивчають студенти театральних інститутів, свого часу сказав, що в театрі він ненавидить… театр. А що вам не подобається у театрі?

- Ну, у «великого Станіславського» був зріст більший, а у мене лише 1,42 (сміється – О.Ж.). У великого Станіславського було трошки більше сантиметрів, от він і говорив на мистецтво із величини своїх сантиметрів. Коли я читав Станіславського, товпчучи свою стежину у мистецтві, то не міг зрозуміти й половини з того, що він говорить. Те, що він написав у своїх книжках зараз має зовсім іншу трансформацію, і це цілком правильно. Це великий театральний діяч минулого століття, а тому багато сказаних ним речей, зараз просто не актуальні. Так що про величини, метри, кілометри та дециметри говорити тут не випадає (сміється – О.Ж.).

- Але теза, що він не любить театр у театрі – це фуфло, адже якраз театр потрібно любити. Звісно, як і в будь-якій професії, театральне мистецтво супроводжують різні тіньові речі. Однак театр завжди мав подобу іконостасу: до цієї перегорки глядачі бачили усе, що відбувається у театрі, а те, що за іконостасом – табу. Тому я дуже не люблю, коли ЗМІ заходять до артиста в гримерку, коли бачать, що він в подертій шкарпетці, у трусах чи без них тощо. Ці речі не слід виносити для загалу, адже коли ти приходиш у церкву, то за іконостас не заглядаєш. Ти просто приймаєш те, що звідти виходить за належне. У театрі усе так само. З артистом ти можеш співіснувати або на сцені, або просто десь поза театром спілкуватися. І все, інших способів немає. Мусить бути якесь табу, щось невідоме для глядача, яке й провокуватиме його ходити з театр.

- Якщо вже мова торкнулася табу, цікаво, а чи у вас є межа жартів?

- Ні, такої межі немає. Тим паче політичного табу. Скажу лише, щоб критикувати жартами політиків слід хоч дещо бути у цьому обізнаним і знати усі підводні камені політики. Українські комедійні артисти, які висміюють наш політикум, роблять це поверхово. Свої передачі вони будують на основі того, що їм дає всесвітнє сміття інтернету, але воно не віддзеркалює справжньої дійсності. Усе набагато трагічніше і смішного там мало. Коли показують Юлю Володимирівну з косою і недолугих Вікторів, і ми усі щиро з того сміємося, мені у такі моменти, чомусь, зовсім не смішно.

- Якщо я вас правильно зрозуміла, то ви проти того, аби якимось чином висміювалися негативні суспільно-політичні тенденції в країні?

- Ні, не слід так одозначно ділити світ на чорне і біле. Життя – це кольорова гама. Так сталося, що от сьогодні, у Ковелі, я думаю саме так. Можливо, завтра у парламенті приймуть чергову бздуру, яка не лізе ні в тин, ні в двері, чи проголосують за якийсь законопроект, який не натягується на жодного розміру задницю, то мені й захочеться розсміятися. Адже тоді розумієш, що це роблять люди, які не мають жодного відчуття гумору, або є абсолютними ліваками у політиці. І тоді мені буде смішно з цього.

- І на завершення, поділіться своїм антикризовим рецептом  хорошого настрою та оптимізму...

- Скажу одне: є люди, які мають лише 25 гривень у кишені, але люблять одне одного, свою родину і живуть у неймовірному щасті. А є люди, які мають величезні кошти, але їм це щастя не приносить. От і відповідь на це запитання. Люди у нас розумні, а тому висновки кожен зробить такі, як треба.