Наскільки українським буде Президент України?

Український політикум продовжує обговорювати тему вибору у ІІ турі виборів Президента України. «Перцю…» видалась цікавою думка нашого колеги Олега Савицького – про те, що вперше в історії незалежності України ми обиратимемо Президента, який народився не в селі, а в місті, до того ж, навіть не є цілком етнічним українцем… Пропонуємо читачам повний виклад цієї публікації, яку розмістив сайт інформагентства УНІАН.

Усе в житті колись робиться вперше. У результаті виборів 2010 року Україна вперше отримає Президента, який народився не в селі, а в місті, до того ж, навіть не є цілком етнічним українцем (не будемо тут заглиблюватись у генеалогічні витоки обох претендентів).

Як відомо, усі троє дотеперішні президенти – Кравчук, Кучма і Ющенко – є вихідцями з української глибинки, з села, жили на своїй малій батьківщині аж до закінчення середньої школи й уже потім вирушали в далекі світи, вступали в інститути, одружувалися, робили кар’єру, змінюючи місце проживання.

У будь-якій, навіть дуже розвинутій країні, помітна різниця між міським населенням і селянами, тими, хто постійно мешкає в сільській місцевості, займається сільськогосподарським виробництвом. Звичайно, у наш час, коли маси людей мігрують і у всепланетному масштабі, і всередині країн, ця відмінність дещо нівелюється, та все ж залишається – в одязі, манері говорити, смаках і звичках.

Приміром, кожен, хто навчався в наших вузах, жив у гуртожитках, майже безпомилково міг визначити географічне походження свого однокурсника...

Можна сказати, що культура кожного народу поділяється на два підвиди: міський і сільський. Україна здавна вважалася аграрною країною з переважанням сільського населення, відповідно, фундаментальні основи нашої культури, мови й загалом національного характеру заховані там – по хуторах і селах, у степах і лісах, на полях і горах.

Колишній сільський мешканець, який перебрався до міста, завжди опиняється перед необхідністю адаптуватися в новому середовищі, прилаштуватися до нього. Місто чуже і навіть вороже для колишнього селюка, і він завжди ностальгуватиме за рідною хатою.

В Україні ж до цього ще й додається мовний дискомфорт, говорити в тролейбусі належить суржиком – по-іншому, ніж удома...

До речі, оця адаптогенність, деяка сервільність відчувалася в усіх трьох наших президентів-селян, хоча й з варіаціями.

Кравчук намагався пробігати поміж краплями, схильний був говорити те, що від нього хотіли почути. Кучма виявляв готовність будувати що завгодно, тільки скажіть. Ющенко, як відомо, напрошувався в сини до нього, зазирав у старі скрині, шукаючи відповіді на сучасні виклики.

Нинішні двоє претендентів на крісло Президента вільні від відчуття Роду та інших умовностей, якими обставлені особливості сільського життя.

Янукович, хоч і їздив у сентиментальну подорож у Білорусь шукати там свої родові могили, проте це більше розраховано на електорат, а не випливає з якоїсь внутрішньої потреби. Тут в Україні він ні за чим ностальгувати не буде, у колишніх гетьманів порад не питатиметься. Його виборці – пролетарського штибу, без роду, без племені, для яких, як відомо, батьківщини немає.

Тимошенко взагалі можна вважати яскравим представником епохи глобалізації, хоч вона наполегливо позиціонує себе ледве не як найукраїнськіша українка. Та обставина, що за неї голосує переважно сільська Україна, є парадоксом, наслідком роботи її команди. Українство Тимошенко виглядає чимось непотрібним для того електорату, який розмовляє тіпа по-російськи (насправді суржиком), слухає «Владімірський централ» і повільно перетравлює те, що повільно каже Янукович.

Кучма, як відомо, не цурався називатися хохлом, Ющенко, навпаки, вичавлював це із себе. Натомість і Юлія Володимирівна, і Віктор Федорович ніколи не відчують себе хохлами чи, навпаки, нехохлами – для них немає такої дилеми, їм це не болить.

Для них обох, так принаймні здається, Україні справді – єдина велика держава, яку треба взяти цілком, а не по шматочках.

І можливо в цьому є свій історичний сенс – якщо вже етнічні українці, залюблені у свою рідну хату, не спромоглися як слід керувати Україною, то тепер нехай подивляться, як це робитимуть їхні антиподи. Дарма що неукраїнці – наш ліс, наші і вовки.