Вибори без вибору, або Два чоботи – пара

Скажу чесно: важко далися мені ці нотатки. Нутром відчуваю, що малувато в мене письменницького хисту, щоб правдиво обмалювати всю передвиборну ситуацію в Україні. На папір просяться всілякі там патетичні слова на кшталт: «Напрям головного удару», «Батьківщина» або смерть!», «Но пасаран», «Битва гігантів», «Війна – до переможного кінця!» і т. д. і т. п…

Себто заголовки ніби як є, а нотаток – катма. Бо про що, зрештою, писати? Побиватися, що у другий тур вийшли, м’яко кажучи, далеко не патріоти України і навіть не політики молодої генерації, котрі хоча б трохи освіжили задушливу атмосферу в українському домі?

Чи дивуватися дивовижній здатності наших «світочів нації», котрі у першому турі голосували нібито за Віктора Ющенка, а в другому закликають підтримати особу, котру той же Ющенко органічно не переварює? Можливо, у цій ситуації краще було б дипломатично промовчати, аніж виголошувати високопарні фрази в стилі брежнєвсько-сусловської фразеології?

А, може, справді з двох зол обирати менше й голосувати за ВОНУ, яка – Україна? Адже в СіЗО сиділа менше, й Владімір Путін дарував їй вольную за особливі заслуги перед Отєчеством. Заплющимо очі навіть на те, що довгий час перебувала в міжнародному розшуку і що деякі російські генерали через кидал Лазаренка, Тимошенко й Ко позбулися у свій час і посад, і волі.

Все те було б комічно, якби не було так трагічно. Уявляєте: у Франції чи в Польщі кандидати в президенти – або суджені, або близькі до тюремної камери. І обоє – з почтом олігархів, котрі італійській мафії й не снилися.

Сумно. І гірко.

А, втім, навіть не це є найдраматичнішим. Особисто для мене трагедія в тому, що нинішні президентські вибори, як би вони не закінчилися (дай, Боже, щоб миром і порозумінням), мають поки що ледь помітний, але з часом дедалі відчутніший присмак зради і поразки.

Зради, бо забуті і потоптані ідеали української національно-визвольної боротьби 1989-1991 років, коли студенти ночували на холодному граніті у Києві, коли Верховна Рада в єдиному пориві прийняла Акт проголошення державної незалежності України, а народ гаряче підтримав його на всеукраїнському референдумі, коли військо стало українським, а державним прапором – синьо-жовтий стяг, державним гербом – Тризуб, державним гімном – «Ще не вмерла Україна».

Ви чули, щоб хтось один із кандидатів на посаду Президента добрим словом згадав події і героїв тих днів, заприсягнувся свято берегти і примножувати традиції тогочасного демократичного руху?

Я не чув, і сумніваюся, що чули чи почуєте ви. Тепер у них інші орієнтири й цінності – МВФ, Вашингтон, Москва, Ізраїль. Інші й герої – олігархи, путіни – медведєви, сороси, медведчуки.

А присмак поразки в тому, що так звані патріоти-демократи із розгромним рахунком програли масонському КГБ. Тому самому КГБ, який, на відміну від нашого СБУ, не спить, а вдень і вночі працює на відновлення російської імперії.

Деякий час тому я прочитав інтернет-версію оповідання (чи, може, маленької повісті) Михайла Любимова під промовистим заголовком «Голгофа».

Ні, там йшлося не про Голгофу Ісуса Христа, історію Його розп’яття і воскресіння. «Голгофою» була названа спецоперація тодішнього КГБ, очолюваного Андроповим, людиною явно не слов’янської національності.

Я декілька разів перечитав цю річ, написану в 1990-их роках, доки зрозумів суть спецоперації. А вона полягала в тому, що під тиском антикомуністичних сил і загрозою розвалу імперії радянські чекісти розробили і почали втілювати в життя хитромудрий план порятунку цієї імперії. Ні, він не передбачав збройного придушення опозиційних сил в колишньому СРСР, терору проти них. Це було б примітивно і нереально в тих умовах.

Шеф КГБ, як блискучий і далекоглядний шахіст типу Таля і Ботвинника, відкрив «шлюзи» для повноводої, але хаотичної річки під назвою «Демократія» й всіляко сприяв, щоб бурхлива течія затягнула у бездомний вир якомога більше людей, котрі повірили демократам і в Росії, і в Україні, і в інших радянських республіках.

Завдяки вдало підібраним дійовим особам тієї всесвітньовідомої трагікомедії (Гайдару, Єльцину, Кравчуку, Шушкевичу та іже з ними) ідея демократичних перетворень була скомпрометованою. В багатьох республіках дійшло навіть до кровопролиття, голоду і холоду, небачених досі інфляції, корупції, злочинності.

Любимов завершує свою розповідь дев’яностими роками, але вона знайшла продовження і в подальшому. Андропов давно помер, але справа його живе і перемагає.

Спочатку вона перемогла в Білорусі, Казахстані, Киргизії, Туркменистані, Азербайджані та інших країнах, де на зміну анархії, вседозволеності прийшли авторитарні режими. Вони, звичайно, не зовсім радянські, але те, що проросійські, - це точно.

Згодом на російський престол зійшов вихованець КГБ Путін, який не тільки не соромився свого минулого, а й всіляко пишався ним. Пишається й тепер, окутавши Росію тенетами волюнтаризму й одновладдя, розставивши потрібних людей у потрібних місцях. Навіть Медведєва обирав одноосібно, під стать собі – щоб не був вищий ані зростом, ані інтелектом.

До останнього часу поза зоною впливу залишалися Грузія та Україна (про Грузію не будемо: там найгірше попереду), а от з нами все зрозуміло: клітка зачинилася. Після відходу Віктора Ющенка операцію КГБ можна вважати вдало проведеною. І як би хто не ставився до Віктора Андрійовича, його фраза про те, що два чоботи – пара, абсолютно правильна. Інша річ, що ці «чоботи» вичистив і підготував до вирішального маршу-кидка саме гарант Конституції.

Отаке «селяві».

Але я не думаю, що після виборів без вибору слід опускати руки. В Україні вже підросли і набирають сили політики молодої генерації, котрі почуття патріотизму всмоктали із молоком матері. Рано чи пізно ми зрозуміємо, що державою повинні керувати ВОНИ, а не ВОНА або ВІН...