Українська анатомія. Голова

Коли не-будь нащадки гідно «оцінять» внесок нової влади у відродження таких наук, як антропонометрія і расологія. Початок процесу поклав Дмитро Табачник – головний ідеолог «регіоналів», академік, а зараз ще й міністр освіти. Його теоретична праця про ментально-фізіологічні особливості галичан і досі викликає шалений резонанс в науковому і ненауковому світі. Інший «науковець» – професор Лариса Скорик, ретельно дослідивши «геноцид» нового президента, побачила у Вікторові Януковичу мало не зразок шляхетності і благородства...

І нарешті, організатори виставки «Волинська різня», серед яких і провідні діячі Партії Регіонів, своїми дослідженнями, очевидно, мають на меті задемонструвати світові самобутню «історичну спільноту» – волинян-різунів. Останні, виходячи з тематики і змісту виставки, тільки тим і живуть, що час-від-часу пускають кров всім навколишнім неволинянам. 

Щоб не відставати від новітніх «майстрів циркуля» і продовжувачів справи Гімлера, «Перець по-ковельськи» за допомогою Миколи Савчука і собі вирішив провести зустрічне дослідження особливостей української антропології…

ГОЛОВА

Що ми — народ мудрий, засвідчує наша українська анатомія, яка починається з голови. Властиво з голови, а не з п'ят, бо без голови не існувало б людини як такої. Ось є, приміром, безрукі, безногі, беззубі, а безголових нема. Ні, ні безголові є також, але в переносному значенні. Це такі, що голову нібито й мають, але-водночас і не мають, тобто мають порожню голову або повну січки, а не смальцю.

Українці ,споконвіку, при зустрічі спочатку кланялися одні одним головою, а вже відтак ручкалися чи цілувалися. Шанували людину не за горло, руку чи язик, а саме за голову. «Оце голова!» — казали не так за розмір голови, як за те, що всередині неї.

Наша нація щодо голів ділиться на кілька категорій. Є такі, що «без голови» (про них ішлося вище); є такі, що «з головою», тобто мудрі, помірковані; є такі, що «до голови» беруть усе: як бійку у Верховній Раді, так і крадіжку сусідського замка; є такі, що «від голови» це ті, що з них починаються всі біди; і є такі, що їм «у голові щось недобре». А скільки-то в нашого народу прізвищ з головою: перший гуцульський опришок Головач і отаман Головатий, письменник Головко і народний депутат Головатий. А є ще Головченки, Головащенки, Головатюки, Головані... Навіть наш колишній Президент Кучма тісно пов'язаний з головою.

Діди нам радили: « Тримай голову в холоді, а ноги в теплі». Щоправда, чинимо чомусь навпаки. Скільки ж то в нас від Вороніжчини до Перемищини було і є тих головних уборів! Шапки, капелюхи, клепані, кучми, кубанки, рогачки, брилі, солом'янки — ніколи й простоволосому походити. Правда, незважаючи на те, що українці покривали свої голови і взимку, і влітку, їх таки боліла голова. Оскільки ж не було ані анальгіну, ані грошей, то до голови наші предки виробили особливі підходи: змащували лоб часником чи прививали до чола сирої картоплі, гріли голову, розтирали, перев'язували, бо якщо задубіє голова, то й людині вже не довго топтати ряст на цьому світі.

Наші більші й менші вороги знали, що в кожного українця найвразливіше місце - голова. Знали це й ми самі. Тому, коли зчинялася бійка, забіяки намагалися влучити один одному найперше в голову. Чи кулаком, чи дрючком, але неодмінно в голову, або, як у таких випадках її зневажливо називали, довбешку чи макітру. Після влучного удару в голові макітрилося, паморочилося, і це означало, що комп'ютер виходив з ладу. Натомість у голові спалахувала одна або більше свічок. Наші вороги платили великі гроші за голови Довбуша і Кармелюка. Отже, українські голови мали реальну вартість.

Упродовж тисячоліть світ пересвідчувався, що в українок найкращі за формою голови. Голівка, як маківка в кожної українки. Були, правда, голови і кінські, і порохняві, і мов баняки, і мов коновки, але рідко і переважно в мішаних подруж. А так, то в українок та й із українців були такі доладні голови, що, здавалося,  їх виліпив сам Господь. А от у наших ворогів були завжди гірші голови. Пригадуєте з історії песиголовців?

Оті песиголовці, вони й з'явилися непрохані на землю нашу, аби подивитися на наші голови та із заздрості стинали наші голови. А наші голови виростали знову й знову, та все кращі, та все доладніші. А от смальцю в українських головах з кожним століттям чимраз меншало й меншало. І наприкінці 20-го століття, коли Україна стала незалежною, всі вже забули мудре наше прислів'я «До булави треба голови», а хапають булаву, чи є та голова, чи нема. Це в нас жага предків до булави залишилася. А от смалець витік, і навіть, той, у кого в голові не працює комп'ютер, а кадить свічка, як лиш зобаче булаву, то кидається стрімголов до неї.

Скажіть-но, в якій іще державі керівника парламенту чи обласного посадника називають головою? Еге ж бо! А в нас і Голова Верховної Ради, і голова Служби-безпеки, і голова Фонду державного майна, і голова сільський, і голова міський, і голова церковного комітету, і голова батьківського комітету... Так зловживають українською головою, що вона взагалі може зробити всіх нас безголовими. Та стала їй і полегша, особливо від радянських часів, коли по українських язиках забігало прислів'я «Не бери тяжке в руки, а пусте в голову». Щоправда, й тут ми не до кінця логічні, бо якщо воно і «тяжке», але дармове, то ми таки беремо в руки і двигаємо додому. А хоч американські фільми й пусті, а ми таки беремо їх у голову.

Отже, наша українська голова — це наша гордість, яка, правда, зрушилася з осердя. А тому, щоби український організм запрацював, мов новенький годинник, необхідно починати від голови. Треба її залити ще раз смальцем, загасити свічки й увімкнути комп'ютер, міцно закрутити її на в'язах, а тоді вона відплатить усьому організмові: рукам, ногам, животові й усьому тому, з чим українець веселіше дивиться на світ. Якщо ви згідні зі мною, то похитайте головою згори вниз, якщо ні, то зліва направо.

Лише українська голова на світі має таку велику кількість складників. Тут і лоб, чи чоло, яке при переживанні пітніє, по якому батько давав дітям дерев'яною ложкою під час їди за балачки. З приводу цього треба нагадати, що були різні батьки: культурні — це ті, що перед тим, як дати нечемному синові ложкою по лобі, облизували ложку; некультурні — це ті, які, не облизуючи ложку, траскали нею по лобі, аж у горшках на печі дзвеніло. А оскільки тоді не існувало законів про права дитини, то діти замовкали та вдруге не наважувалися теревенити при хлібі святому.

Чолові завдячує появі на світ і ґуля, яка була своєрідним судовим вироком за непослух, і зморшки, які не можуть з'явитися на м'якій частині тіла, а лише на чолі.

Нижче є брови, особливо помітні в дівчат. Густі, чорні, рівні, як шнурочок, одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. Були й чоловіки з густими бровами, що їх на Гуцульщині називають бровкачами.

Про очі, вуха буде окрема розповідь, як і про ніс. Про міжбрів'я і перенісся нема чого розводитися, бо їхнє значення маленьке. Щоки в українців переважно рум'яні на відміну від рудувато-веснянкуватих російських, блідих американських чи жовтих китайських. Якщо ж українець трохи вип'є, то в нього червоніє все обличчя і особливо щоки. А в декого й шия.

Нижче носа бувають вуса (в чоловіків), про які йтиметься далі. Під носом чи вусами — губи, зуби, язик, ще нижче — борода ( в українців переважно гола), а закінчується голова ще й на бороді ямкою.

Якщо ж додивитись на голову з протилежного боку, то вгорі, на маківці голови, є дуже вразливе місце — тім'ячко. Голови покриті волоссям: сивим, чорним, рідким, масним або жирним, русявим, за винятком людей, які в нашого народу звуться лисими. Цікаво, що в українців нема лисих жінок.

І врешті, є потилиця. Виголена чи ні, мита чи така, що хоч сапою шкреби, груба чи худа, але є. А над потилицею є така заглибина, такий жолобок, що зветься брехачкою. Є більші й менші брехачки. Шкода, що вони сховані за волоссям і годі розгледіти, в кого яка завелика та брехачка. Отак балакаєш з людиною, і не бачиш — бреше вона чи ні: брехачка ж бо схована. Оту брехачку треба взяти до уваги, коли обираємо депутатів чи президентів, і в кого велика брехачка, то не обирати.

Було б добре, якби кожен кандидат на найвищу державну посаду обернувся до свого народу на телевізії потилицею і показав, яка в нього брехачка. Брехачка мала б стати національним індикатором. Ану помацайте свою брехачку. Чи вона більша за мою?..

(Далі буде)