Україна і Європа: розійшлись, як в морі кораблі…

Новий президент взяв інтенсивний курс на зближення України з Росією. А отже поставив хрест на наших відчайдушних європориваннях, яким ми присвятили п’ять років своєї незалежності. Від Помаранчевої революції дотепер ідея європейської України палахкотіла перед нами обнадійливим світлом вкінці тунелю…

Увесь цей час ми «йшли до Європи». Президент Ющенко їздив до Європарламенту, заявляв про євроінтеграцію своєї країни, зніяковіло тиснув руки єврочиновникам, говорив про центр Європи, європейське серце, Євро-2012 і про сотні інших «євро». Які результати?

Україна не просунулася в напрямку до Європи ні на крок. І хочеться мені з цього приводу кинути докір не на адресу Ющенка, а на адресу Європи.

Поставимо собі запитання: чому наша молода країна з пародійною і базарною, а все ж демократією, зі скандальними і драматичними, але вільними виборами, з гіпертрофованою і комерціалізованою, але таки свободою слова, – чому, питаємо, наша країна за ці п’ять років не стала членом Євросоюзу? Запитання в контексті реального стану справ у глобальній політиці може видатися дивним (зразка «чому я не сокіл, чому не літаю?»), але все-таки.

Причин нашого нечленства в ЄС бачимо дві. Перша причина очевидна всім: економічне становище України. Друга причина, про яку євробоси не говорять вголос – політична: Європейський Союз змушений зважати на претензії Росії, на її інтереси і апетити щодо пострадянських країн, які за 20 років не зуміли вийшли (за винятком Прибалтики) зі сфери впливу Кремля. Про те, що не говорять вголос євробоси, нам вже давно в очі сказав Володимир Жириновський: «Європа ніколи не проміняє дружбу з Росією на дружбу з Україною» (що в мудрого на умі, те в Жириновського на язиці, – кажуть в народі).

З того, що нас туди не прийняли (і найближчі 10 000 років навряд чи приймуть) можемо зробити висновок, якого штибу організацією є отой Європейський Союз.

Чи ставить ця організація собі за мету об’єднати народи Європи на підставі спільної спадщини, колосальних культурних надбань, які дав світові цей континент?

Чи вважає вона своєю місією вберегти європейця, цього непристосованого до життя тепличного представника людського роду від куди більш живучіших та ближчих до природи іммігрантів з Африки і Азії?

Чи виходить цей Євросоюз із усвідомлення спільності історичної долі усіх народів Європи, з розуміння ментальної спорідненості між шведами, португальцями, ірландцями, болгарами, швейцарцями?

Чи виходить він із розуміння того, що різні народи Європи мають між собою значно більше спільного, ніж відмінного і що в світовому масштабі вони являють собою єдину цивілізацію, яка протиставляється китайській, мусульманській, американській – цивілізаціям з цілком іншою історичною долею, з іншим менталітетом, іншим розумінням світу?

Ні, ні, ні і ще раз ні!

Нічим таким сьогоднішній Європейський Союз не перейнятий! Якби це було так, Україна (географічно, історично, ментально європейська країна) увійшла би в цю структуру одразу ж після того, як виявила бажання до неї увійти.

Однак вся штука в тому, що Європейський Союз переслідує вузькоекономічні інтереси і веде суто меркантильну політику, оперту на кон’юнктуру сьогоднішнього дня. Іншими словами, держави Європи об’єдналися в єдину структуру, бо скумекали, що гуртом буде легше заробляти гроші.

Чи приносить дохід своїм членам цей грандіозний фінансовий клуб під назвою Євросоюз? Поки що так. Чи можна сподіватися, що так буде і в недалекому майбутньому? Серйозні політологи дають негативну відповідь.

Євросоюз – вельми неповоротка структура, не здатна вести чітку політичну лінію. На світовій арені вона майже ніколи не займає єдиної консолідованої позиції (один з тисячі прикладів – війна в Іраку, яку підтримувала Великобританія і не підтримують Франція з Німеччиною).

Свою незграбність Євросоюз продемонстрував, приймаючи європейську Конституцію, мусолення-вимучування якої тривало аж вісім років і увінчалося таким-сяким Лісабонським договором, який не приніс об’єднаній Європі нічого конкретного. Євросоюз тепер має свого «президента», бельгійця Германа ван Ромпея, який вважає, що його завдання на цьому посту – не реалізовувати якусь свою власну політику, а «допомагати знаходити компроміси».

А який компроміс може бути поміж двадцятьма сімома державами, кожна з яких ставить власні інтереси (передусім економічні) понад загальноєвропейські? Це компроміс, досвід якого мали у відомій байці лебідь, щука і рак. З таким компромісом Європа приречена тупцювати на місці, що в умовах прискореного зміцнення США, Китаю, Індії, Бразилії, Росії рівнозначне занепаду.

Так з’являються приводи для розмов про черговий занепад Європи. Євросоюз – ситуативне об’єднання егоїстичних держав, які переслідують комерційні інтереси. Там де ці інтереси хоч трохи не співпадають, там закінчується європейська солідарність. Це призводить до того, що значення Європи у світі нестримно падає (це стосується як Євросоюзу в цілому, так і окремих держав, що входять в його склад) і континент, який ще недавно володів планетою, втрачає своє провідне значення і відсувається на периферію великої політики.

З цього глухого кута Європа могла б вийти, якби реалізатори ідеї європейської єдності пішли за більш ідеалістичними концепціями об’єднаного континенту, яких до середини XX століття було вже чимало.

Одну з найкращих розробив відомий італійський філософ і публіцист Юліус Евола (1898-1974), який у своїх книгах і статтях неодноразово торкався питання об’єднаної Європи. Зокрема, в статті «Про духовні передумови європейської єдності» 1932 року Юліус Евола, констатуючи наявність загрози європейським народам з боку СРСР та США, пропонував єдино можливий спосіб порятунку – об’єднання Європи.

Однак, при цьому зауважував, що це об’єднання не повинно ґрунтуватися виключно на матеріальних і прагматичних інтересах: «…Якщо мова йде про органічну єдність, а не про єдність простого сумування різнорідних частин в одне ціле, то не слід думати, що його можна досягти зовнішнім шляхом – рядом міжнародних договорів без наявності вищого принципу. Передумовою, з якої слід виходити, істинною основою, на якій можна органічно досягти в тому числі і матеріальної та політичної єдності «Пан-Європи», видається нам єдність в одному і тому ж дусі, в єдиній традиції». Якби духовна основа стала порядкуючим чинником Європи, остання могла б стати третьою наддержавою поряд із США та СРСР. В іншому випадку це об’єднання, на думку Еволи, не має перспектив.

Європу, яку намалював нам Юліус Евола, важко втілити в життя, однак, якби сьогоднішні функціонери хоча б йшли в напрямку, означеному італійським філософом, континент позбавився б цілої плеяди проблем і головне – зберігав би певність про майбутнє. А так… Є всі підстави думати, що Європа не протягне довго.

Мимовільний висновок: якщо цей корабель приречений рано чи пізно потонути, може й добре, що українцям на ньому не виявилось місця?