Чи не досить дурити нас байками про «визволення»?

Cьогодні, 21 липня, представники волинської обласної та луцької міської влад знову відзначали чергову, 67-му річницю так званого «визволення Волині від фашистських загарбників», на центральному Меморіалі пам’яті вкотре звучали пафосні слова про радянських «визволителів». Тим часом на електронну адресу «Перця…» надійшов лист нашого читача, який звертається до співвітчизників із закликом: «Досить нас дурити!». Публікуємо роздуми з приводу так званих «визволителів» нашого земляка, полковника медичної служби у відставці Валерія Волянюка...

ДОСИТЬ НАС ДУРИТИ! 

Шановні співвітчизники! 

Ще й на двадцятому році Незалежності Української держави нова-стара влада намагається переконати нас, що 70 років тому розпочалася «Велика Вітчизняна війна». Для когось – так, але для України загарбницька війна насправді розпочалася 17 вересня 1939 року, коли дві тоталітарні системи, соціалістичні по суті, вже розпочали переділ світу, маючи на меті наймасштабніший за всю історію людства геноцид. «Червона» та «коричнева» чума розпочали свої «ужинки»: ще не добитих у сталінських «ГУЛАГах» людей продовжили знищувати в гітлерівських концтаборах, адже перед війною ці нелюди-садисти полюбовно ділилися досвідом у створенні катівень та концтаборів. 

Старше покоління пам’ятає, що за «визволення» принесли тоді комуністи на багнетах Червоної Армії на наші землі. Сьогодні про це інформації маємо достатньо, аби дати справжню оцінку «братній допомозі» СРСР. Трагікомедія тих подій полягала не лише у створенні численних енкаведистських катівень, призначених для патріотичної інтелігенції та молоді, масових їх розстрілів та виселень до Сибіру. Літні львівۥяни вам розкажуть, як дружини червоних командирів, ці «рязанські мадонни», приходили на ринок, одягнені у шиті мереживом нічні сорочки колишніх міських панянок (вважаючи їх за святкове вбрання!?), щоб купити молока, яке наливали у їхні ж фарфорові розмальовані нічні горщики! 

Тепер те, про що неохоче і сором’язливо намагалися не згадувати у своїх мемуарах ані полководці, ані ветерани, і що замовчує новітня історія в майже усіх країнах, які входили до складу вже спочилого СРСР. Полководці, які були достойними своїх маршальських чи генеральських регалій, мали людську совість та божий страх, не залишили спогадів про перший період війни (Рокосовський, Чуйков, Василевський, Шапошніков, Говоров, адмірал Кузнєцов та багато інших). Виняток становить лише маршал Георгій Жуков, який дивним чином іще й після своєї смерті продовжує видавати щоразу доповнені «новими» фактами, спогадами і документами «Воспоминания и размышления» (десь близько десятка перевидань). 

Істориків можна зрозуміти, адже всі архівні документи, карти з розробленими на той час військовими операціями, накази тощо наглухо запечатані у сховищах Генерального Штабу Російської Федерації. І хоча грифи секретності з них зняті (що ж може бути секретного у країни-переможця, та ще й через 70 років після тих подій?), проте винайдено гриф: «Видачі на руки не підлягає!». Так що ж насправді приховують нащадки комуністичної «червоної чуми» від народів, які мільйонами життів і ціною крові заплатили за Перемогу? 

Фальсифікатори історії постійно намагаються втовкти в наші голови, що СРСР у 1941 році був не готовий до оборони, що Червона Армія була погано озброєна, мала застарілі військову техніку, авіацію та флот; що Сталін патологічно боявся Гітлера, тому змушений був плазувати перед ним, демонструючи свою лояльність до нацистів, аби виграти рік-другий. А чи так було насправді?

Візьмемо лише одні танки, адже Другу Світову війну військові історики-аналітики вважають саме танковою війною. Напередодні Другої світової війни, яка по суті була Першою світовою соціалістичною війною, радянський народ своєю героїчною працею, ціною неймовірних страждань, непоправних втрат і надлюдських жертв збудував заводи і видав під командування Жукову 23952 танки. Як відомо з мемуарів самого горе-стратега, нацистська Німеччина кинула в бій проти СРСР 3712 танки (у 6 разів менше), і які, по суті, значно поступалися бойовими характеристиками радянським. 

Якщо б ми оборонялися, як брехливо стверджують сучасні прокомуністичні історики, тоді зупинити німецьку навалу можна було б вже у перші дні війни. Так гадають незаангажовані знавці військової справи. А ось маршалу Жукову, виявляється, для оборони країни не вистачало 32000 танків, включаючи 16000 найновіших, тобто мати по 15 радянських танків на одного німецького! «Да, мы умеем воевать….», – як співається в пісні «Хотят ли русские войны?». 

Співставляючи ці цифри, починаєш сумніватись у розумових здібностях «вождів» радянського народу, до якого належали й ми, українці. Виникають роздуми про неповноцінність, про вищі та нижчі раси. Жуков облив багнюкою наші народи так, що доведеться відмиватись іще багато століть, адже його «Воспоминания», як Начальника Генерального штабу Збройних Сил СРСР напередодні війни, залюбки цитують, смакуючи, недоброзичливі історики та політики усього світу. 

Тепер відомо, що Сталін готував війну проти країн Європи: як частково окупованих нацистською Німеччиною, так і нейтральних, з метою встановлення в них комуністичного режиму – із наслідками, які вже скуштували на собі народи Радянського Союзу. Статися це мало в середині липня 1941 року. Ось чому, примітивно пропагандуючи усій планеті свою «миролюбність», сталінська кліка нещадно розправлялась із усіма, хто з патріотичних міркувань добував і передавав Кремлю неспростовні повідомлення про підготовку нацистської Німеччини до нападу на СРСР. 

Було закатовано безліч перебіжчиків із окупованої Польщі (в основному – це члени КПЗУ), тверезо мислячих військових, цивільних громадян; дісталося й розвідникам-професіоналам. «Не поддаваться на провокации!» – лунало згори протягом весни 1941 року. Цей же наказ уже вкотре отримали радянські командири від «геніального» унтер-пришибєєва Жукова всього за 4 години до початку вторгнення нацистських армій на територію Радянського Союзу. І вже через добу цей бездара віддає наказ наступати, а не організувати оборону, яка б дала змогу зупинити наступаючого ворога значно легше і з набагато меншими втратами у живій силі та техніці. 

Виявляється, планів на оборону на Західному ТВД радянські війська не мали! Скажіть на милість, а що ж тоді робили 3,5 мільйона військовослужбовців, до зубів озброєних сучасною військовою технікою, з величезними запасами боєприпасів, пального, амуніції, провіанту у прикордонних районах? Може, збиралися картоплю і буряки прополювати в новоутворених колгоспах, бо збирати їх було ще зарано? 

А окружний госпіталь Білоруського військового округу для чого перемістили прямо на кордон із Польщею (місто Брест залишилося позаду, на Сході)? А польові аеродроми, забиті вщент літаками, авіабомбами, пальним, не прикриті засобами ППО, зате розташовані за 10-30 кілометрів від Державного кордону? 

Шановні співвітчизники! Сьогодні ми з вами маємо вибирати: або ж ми визнаємо, що злочинний сталінський режим готував загарбницьку війну і до ніякої оборони соціалістичної Вітчизни не готувався зовсім. А тому гітлерівці просто зненацька напали на дезінформовану і розселену в казарми Червону Армію (як казали прості люди: «На спящий Советский Союз») 22 червня 1941 року і гнали її аж до Москви.

Внаслідок такого безвідповідального та злочинного розміщення військ, спланованого Генеральним Штабом, очолюваним «геніальним воєначальником» Жуковим, регулярні війська Червоної Армії на Західному ТВД протягом двох тижнів були розбиті вщент, а створені важкою працею радянських людей майно та озброєння легко дістались нацистам. Або ж ми повинні признати себе «славних прадідів великих правнуками поганими», але це ще м’яко сказано! 

Зверніть увагу й на те, що в цій статті ні разу не вжитий недоумкуватий вислів: «німецький фашизм», бо такого ніколи не існувало в природі. Це – черговий підступний і недолугий прийом радянських пропагандистів, аби вкотре збити наші голови з пантелику. Фашистськими були Італія (дуче Муссоліні) та хортістська Угорщина. Увесь світ гітлерівців називає нацистами! Отже, наш народ, проклинаючи загарбників, що принесли на рідну землю численні страждання і спустошення, по суті нікого не проклинав! «Славні хлопці» – комуністи! А насправді – сатаністи… 

Для нас, українців, дата «22 червня» особливого значення не має, хоча є різні пропозиції, найдостойніша з яких – це вшанування пам’яті за загиблими радянськими людьми. Але хто сьогодні скаже, скільки їх у той день загинуло? Фронт вогненним смерчем двічі пройшов нашою багатостраждальною Батьківщиною у 41 та 44 роках. Тож скажіть, де і коли загинуло більше нашого люду: чи біля Рівного, чи під Києвом, чи під Барвінковим, чи на Курській дузі, чи «там, де Ятрань круто в’ється», вода в якій була червоною від крові? 

Для нас, іще раз наголошую, головним є встановлення історичної правди, виважена оцінка політики, яку проводили духовні брати-диктатори, але для цього мусить бути відкритий доступ до архівних документів того періоду. Нинішня ж влада Росії та України у цьому кровно не зацікавлена!

Як ви, шановні співвітчизники, гадаєте, а чому?