«Народна» французька (ох, ці французи!) мудрість каже, що якщо жінка чогось хоче, то краще їй дати те, чого вона хоче, відразу. Інакше, потім візьме сама. Та ще й у 10 разів більше...

Наш постійний читач і партнер у Польщі Марія Якубович надіслала на адресу «Перця…» досить цікаву і повчальну статтю, яка з огляду на повідомлення про «переможні» травневі акорди за участю радянських воїнів-«визволителів» дає змогу споглянути й на інший бік медалі. Стаття – про виставку «Це наша історія. 50 років європейської пригоди», що відкрилася 1 травня 2009 року в Залі Століття у Вроцлаві. В тексті використано фрагменти висловлювань, які з’являються в показаних на виставці фільмах.

Чому Україна, будучи однією з найбагатших країн Європи, живе гірше за всіх? Напевно, кожен з нас хоча б одного разу задавався цим питанням. Серед причин називають горезвісний менталітет, неорганізованість, незнищенну корупцію і безліч інших, на перший погляд, вагомих причин. Проте при цьому ми забуваємо, що за своїм менталітетом українці – одна з найорганізованіших і працелюбних націй, що корупція існує скрізь, і що ресурси кожної окремо взятої країни Європи при цьому не порівняються з українськими. Так у чому ж справа? А справа за малим…

Кодекс честі

В умовах, коли права та свободи людини грубо нехтуються, а писані закони не виконуються, мудрі люди з народу завжди продукують своєрідні норми «звичаєвого права» – неписані правила життя та співжиття своїх співвітчизників. Надавали їх форм народних конституцій, кодексів честі, програм захисту українського народу тощо. Такого роду звід неписаних законів, що налічує 22 пункти, власне волинський Кодекс честі сучасного українця, уклав й один із перших на Волині рухівців та демократів Микола Поліщук. Пропонуємо нашим читачам доробок Миколи Ілліча – може, хтось візьме ці неписані закони собі «на озброєння»…

Коли справи приводять до стольного Києва, обов’язково завертаю до Канева, до «Гробу Господнього» (так називаю могилу Тараса Григоровича Шевченка). Поки розігрітий шаленою швидкістю табун у сто сорок «коників» відновлює сили під капотом мого авто, спілкуюся з Пророком, наснажуюсь могутньою благодатною енергією його душі…

«Прочитав у Вашому «Перці по-ковельськи» дотепну статтю про Івана Плюща (http://perec.in.ua/classik/36/ - ред.) і пригадав теж свою незабутню зустріч із цієї «харизматичною» постаттю в нашій політиці. Свої спогади пропоную читачам Вашого цікавого інтернет-видання. Тисну руку». Такими словами розпочав свій черговий лист на адресу «Перця…» наш читач із Донбасу, член Національної Спілки письменників України, кандидат медичних наук Анатолій Сопільник (Тришньовський). Залюбки публікуємо його бувальщину.

8 Березня – чи не єдиний день у році, коли «прекрасна половина людства» скидає з себе тягар щоденних турбот, аби нарешті відчути себе Жінкою. І змусити «сильну половину» спробувати побути в їхній «шкірі». А те, що бути в ній не так вже й легко, яскраво ілюструє добірка фотоприколів, яку ми умовно назвали «Найкращий чоловік». Сподіваємось, побачене не тільки додасть настрою жінкам, а й змусить чоловіків задуматись над тим, чи ж справді вони – сильна половина?..

Стосунки депутатів місцевих рад та чиновників виконавчої гілки влади завжди були особливими. Не секрет, що вони періодично переходять із фази «війна» до фази «мир» – і навпаки. «ПЕРЦЮ…» вдалося підслухати окремі діалоги, що проливаються світло на специфіку владних стосунків по-ковельськи. Схожість окремих персонажів із реальними постатями може бути й випадковою...

Депутати, як наші керманичі та поводирі, отримують левову частку нашої з вами уваги. Про всенародну «любов» до їх діяльності свідчить і поява, віднедавна, «депутата» як героя народних анекдотів. Та все ж, чого б добилися наші надзвичайно публічні і супер-пупер політично активні нові персонажі усного народного епосу, якби не їх дружини? Ці непомітні «працівниці тилу» депутатів різних рівнів кують політичну перемогу свого супутника життя, часто залишаючись в тіні. І не раз, як показує життєва практика, без отримання за ці вчинки відповідної вдячності з боку власного ж чоловіка...

Щодо святкування 23 лютого серед українців існують різні точки зору. Хоча того факту, що якихось особливих історичних передумов для відзначення цієї дати, як виявляється, все ж не було, уже не сховаєш. Тим більше, жодного стосунку 23 лютого 1918 року до України не має. Та все ж, для багатьох – це свято ностальгії по «дємбєлю», армійських приколах і бувальщинах, які «на гражданці» не трапляються…